Сповідь. Через 30 років я зустрів маму, що зреклася мене

Ця iсторiя сталася торiк напередоднi Рiздва. Я привiз подарунки вiд благодiйного фонду в дитячий будинок, що робив уже не один рiк.

Вiддав торбинки директоровi Людмилi Андрiївнi i, за традицiєю, пiшов до їдальнi, аби поїсти борщу та пюре з котлетами.

— От скiльки живу, нiде не їв смачнiших котлет, — вихвалював я страву. — Навiть у ресторанах так смачно не готують. Тiтка Маруся знає свою справу!

— Бо то смак дитинства, ось чому тобi й подобається, — гiрко усмiхнулась Людмила Андрiївна, погладивши мене по головi. — Ти ще малим завжди пiдлещувався до Марусi, i вона тобi пiдкладала зайву котлетку. Я все знаю… Дуже тiшуся, Андрiйку, що ти в люди вибився.



Бо ж бiльшiсть iз вас так i тиняється по життi
неприкаяними. Сашко Матвiйчук та Iгор Загоруйко вже вдруге у в’язnuцi. Вiталик Безрукий торiк пoмeр вiд гoрiлки. Старайся не старайся, а гени даються взнаки. Мало хто з вас добре живе, залишивши цi стiни… Але ти завжди особливим був, до книжок тягнувся.

Я не любив таких розмов, тому швидко доїв i попрощався зi своєю колишньою вихователькою. А коли зазирнув у вiконце кухнi, щоб подякувати тiтцi Марусi, побачив бiля мийки сиву худорляву жiнку, яка схилилась над купою брудного посуду. На мить вона повернула обличчя, i мене немов обпекло. То була моя мама.

Я вийшов на вулицю, ковтаючи холодне повiтря, та все не мiг вгамувати тремтiння у тiлi. Людмила Андрiївна йшла поруч i щось говорила, проте я не чув її. Коли вже сiв за кермо, вiдчинив вiкно i спитав:

— А хто та жiнка, що на кухнi працює?

— Це наша нянечка, панi Люба, — почув у вiдповiдь. — Прийшла до нас навеснi, дуже дiтки її люблять. Вона i їх глядить, i на кухнi допомагає. Самотня, нi дiтей, нi чоловiка, то й тягнеться до малечi. Чиста, акуратна. Але бачу, що дуже хвора. Щось iз серцем у неї, пiгулки постiйно ковтає, задихається. Але то не заразне, дiтям нiчого не загрожує.

Я їхав додому i не мiг кермувати. Зупинив автiвку на узбiччi, зaкурив… Пригадав нашу останню зустрiч з мамою. Це теж було напередоднi Рiздва, тридцять рокiв тому. Тодi майже всiх дiтей, якi мали родичiв, забрали на канiкули. Я чекав, що теж поїду до мами. Але вона не з’явилася. I я втiк! Добрався пiшки якраз на
сам Святвечiр, постукав у дверi.

Мама вiдчинила i заклякла на порозi: “Андрiю, ти? А я збиралась до тебе завтра…” З кiмнати долинув чоловiчий голос: “Хто там, Любцю?” За мить поруч з мамою постав у всiй красi її новий чоловiк. Неголений, брудний. Вiн мовчки дивився на мене посоловiлими очима, а тодi скривився у гидкiй посмiшцi: “Ну от, ще твого бaйстpюка тут не вистачало!” I пiшов назад до кiмнати.

А потiм ми сидiли з мамою на кухнi, вона винувато тицяла менi в руку купюру (десять карбованцiв) i тихо говорила: “Ти трохи почекай, я заберу тебе назавжди. От тiльки роботу знайду, i все iнакше буде. Петро… вiн непоганий, повiр. Я ж не винна, що ви не ладнаєте мiж собою. Але вiн — мiй чоловiк, я мушу його слухатись.
Потерпи, Андрiйку”.

З Петром ми справдi не ладнали. Вiн з’явився у нашому життi, коли менi сповнилося сiм рокiв. П’янi скандали, побuття за найменшу провину — це все, що я вiд нього бачив. А через три роки вiн змусив маму вiддати мене в iнтернат. На диво, вона його послухала. I я нiколи не мiг нi зрозумiти цього, нi
пробачити. Мамо, за що?!

Та зустрiч на Рiздво 1982 року була останньою. Бiльше я мами не бачив нiколи, навiть на власний випускний. Вона просто забула, що я iсную. Може, народила Петровi iнших дiтей, а бaйстрюк був їй не потрiбний. А може, десь пiд парканом п’янa.

Минула вiчнiсть, перш нiж я змiг взяти себе в руки. А потiм, сам не розумiючи чому, розвернув автомобiль i поїхав знову в дитбудинок. Пiд’їхав, коли вже стемнiло. I побачив матiр, яка виходила з дверей. Не знаю, звiдки взялись у мене сили, але я пiдiйшов i сказав: “Ходiмо додому, мамо. Завтра — Святвечiр, зустрiнемо його разом…” Вона подивилась на мене очима, повними слiз, i покiрно сiла на пасажирське сидiння.

Ми мовчали до самого дому. А потiм ми мали багато про що сказати одне одному. Я слухав її довгу розповiдь про те, як знyщався з неї Петро, як пропивав з хати останню копiйку, речi виносив. “Чому ти не вигнала його? Чому не забрала мене, щоб ми удвох були?” — допитувався я. А вона лише тихо зiтхнула: “Любила…” Потiм втерла сльозу i продовжила розповiдь: “Молода була, дyрна. Я ж тебе у 16 рокiв народила, а в самої нi освiти, нi роботи. Трималася за того Петра, як за останню надiю. Все думала, що за розум вiзьметься, пити кине. I заживемо утрьох. А коли вiн пoмeр, то вже пiзно було щось змiнювати. Ти вирiс. Я знала, що вивчився, одружився вдало. На очi тобi боялась показатись. Боялась, що не простиш нiколи…”

Я слухав маму, а в серцi здiймались хвилi гнiву, бoлю, образи, якi враз змiнились невимовним жалем. “Та нi, мамо, я все погане забув, — обiйняв її за плечi. — Завтра зi села повертається Галя з донькою, познайомишся з невiсткою й онукою. А тепер — ходiмо спати. Тобi треба рано прокинутись: мак на кутю будеш терти, вареники лiпити…”

Вiдтодi рiк минув. Не скажу, що ми стали найрiднiшими людьми у свiтi. Все ж тривала розлука дається взнаки. Але менi мов камiнь з душi впав, вiдколи я перестав прoклuнати жiнку, що покинула мене заради кoхaнця. Мама хвoра, самотня… Як можу, допомагаю їй, пiдтримую. Лiкаря гарного знайшов, у санаторiй
путiвку купив. Бо ж не такий я, як той Петро, аби знyщaтись зi слабших за себе… I хтозна, можливо, попереду в нас ще багато щасливих рокiв.

Андрiй, 41 рiк, м. Бiла Церква

Джерело - http://intermarium.com.ua/