Нянька для чоловіка: випадкова зустріч змінила все життя

Ступаючи з приступки маршрутки на тротуар, Оксана не помітила там ями. Додали свого й дуже важкі пакети, з якими вона звично їхала додому. Потрапивши в ямку, нога пiдвeрнулась, і Оксана впала, вдарившись коліном. Та не бiль схвилював її найбільше. “Яка ганьба! – штрикнула думка. – Це ж люди подумають, що я напiдпитку…”

Над нею враз хтось нахиливсь, і вона почула приємно-турботливий чоловічий голос:

– На ногу ставайте обережно.



Можуть бути надрив зв’язки, трiщина в кістці або й пeрeлом. Обіпріться на мою руку. Можете йти далі? От і добре. Пакети прошу дати мені, я допоможу вам нести. Давайте-давайте, не бійтеся. Чи я схожий на злодія?

Ні, на злодія чоловік аж ніяк не був схожий. Оксана вже встигла окинути його поглядом. Одягнутий модно, але без зай­вої крикливості, акуратно підстрижений. Приємна усмішка й привітні очі, що не могли не викликати довіру.

Ще не знаючи, що сказати, мовчки простягнула чоловікові обидва наталовані пакети. А вже потім спохопилася:

– Вам не буде важко?

У відповідь він щиро розсміявсь:

– А вам не було важко?

– Уже звикла, – машинально сказала і, чомусь почервонівши, почала пояснювати-виправдовуватися: – Троє дітей, старенька мама, чоловік… І харчів треба, й одягу, і засобів для прання, і, і… А я на ринку працюю, тож усі ці покупки на мої руки лягають.

Мовивши про руки, згадала, що вони в неї постійно червонуваті: обморозила ще тоді, коли торгувала рибою просто неба. Сіпнувшись, опустила плечі, щоб прикрити той дефект рукавами благенької куртки.

– Чоловік не приревнує до мене? – раптом запитав незнайомець. – Можливо, зустрічатиме своє сонечко, побачить мене й… – знову всміхнувшись, пожартував: – Хотілося б пoмepти своєю смepтю…

– І через багато-багато років, – й Оксана спромоглася на жарт. – А чоловік мене ніколи не зустрічає, тож не бійтеся.

Так сказала й відразу ж подумала: “Не сонечко я для нього. Не сонечко, а ішак…” Зітхнула. Через кілька кроків зупинилася й повернула голову до несподіваного помічника:

– Ось ми вже прийшли. Це – мій під’їзд. Дякую, що допомогли нести.

– Будь ласка, – галантно вклонився на прощання незнайомець. – Хай вам щастить у всьому.

– І вам також.

Удома чекало те, що завжди: чоловік за старим комп’ютером грав сам із собою в карти, діти відразу ж почали нишпорити в пакетах, одне навперебій одного запитуючи: “Ти щось їсти принесла?”, хвора мати, яка вже не могла сама встати з ліжка, докинула: “І я щось гаряченьке з’їла б…”.

Оксана присіла на краєчок стільця, бо пiдвернута нога не переставала боліти, обвела поглядом розгардіяш у кімнаті, зачепилася посмутнілими очима за давно не прані штори на вікнах, немиті шиби, за рами та двері, на яких полущилася фарба, – і несподівано навіть для самої себе вибухнула криком, втупившись у чоловіка:

– Доки це все триватиме? А? Доки?!

Ігор, не чекаючи такого від завжди сумирної і тихої дружини, котра, здавалося, змирилася зі своїм становищем єдиної годувальниці сім’ї, аж підстрибнув на місці:

– Що з тобою трапилося? Чого верещиш?

– А з тобою що трапилося? Третій рік ніде не працюєш, та й удома зайвий раз пальцем не ворухнеш.

– Знайди мені роботу – і я піду працювати, – пробурмотів ошелешений Ігор. – Я вже не раз тобі казав…

– Це я тобі роботу маю шукати? – зірвалася з місця й, зойкнувши від бoлю в нозі, відразу ж знову присіла Оксана. – У сорок років тобі нянька потрібна? Мало того, що я дітей вибавила, то ще й тебе треба за руку водити?

– Я за копійки не працюватиму, – віднікувавсь Ігор. – Щодня рано вставати, кудись іти, комусь підкорятися…

– А їсти ти щодня хочеш? Твої карти тебе не годують? – досягнувши рукою до розетки, висмикнула штепсель, й екран комп’ютера погас.

– Чому тебе раптом прорвало? – не міг второпати Ігор.

– Бо я для тебе не дружина, а ішак, тяглова сила. І це мені вже набридло, я більше так не можу…

Схиливши голову на край стола, Оксана розплакалася. Діти кинулись її заспокоювати. Слів не знаходили, тож тільки гладили маму по голові.

А Оксані чомусь здавалося, що її голубить отой незнайомець, який допоміг їй дійти додому й нагадав, що вона може бути сонечком. Дедалі чіткіше усвідомлювала, що після цієї випадкової зустрічі далі так жити не зможе. Щось ніби перекинулось у її свідомості й змусило по-іншому подивитися на довколишнє. Та й на саму себе.

Притлумивши плач, підняла голову і втупилася поглядом у чоловіка:

– Або ти завтра ідеш працювати, або я післязавтра несу заяву на розлучення. Ти зрозумів?

– Зрозумів, – видавив із себе Ігор.

На старому годинникові відчинилися дверцята, з них вигулькнула зозулька і сім разів прокукала. Немов підтвердила, що почався відлік часу. Часу, в якому Оксана вже не могла й не хотіла жити по-старому.

Богдан МЕЛЬНИЧУК. м. Тернопіль.

РЕКЛАМА:

Джерело - http://intermarium.com.ua