“До перших трупів ми виявилися не готові. Тому загортали тіла в забруднені халати “

У мережі Пригадай Шокуюча Розповідь хірурга АТО

У мережі пригадали розповідь хірурга Олександра Зеленюка виданню “КП в Україні”, який працював в зоні АТО, рятуючи українських військових. Повідомляє bbcccnn.com.ua Незважаючи на те, що про деталі своєї роботи він розповідав журналістам ще в 2014 році, матеріал не втрачає актуальності, даючи змогу зрозуміти, в якій ситуації на той час опинилися лікарі в зоні АТО.

Олександр Зеленюк з Дніпропетровська ніколи не думав, що в 28 років доля зробить його військовим хірургом.

Навчання в медакадемії, ординатура і робота над кандидатською з гастроентерології про діагностику і хірургічному лікуванні механічної жовтяниці… Все це пішло на другий план, коли минулим березнем хлопцеві прийшла повістка на десятиденні збори. Олександр пішов – і ось вже майже рік “збори” не закінчуються.

Про перші смерті

“Ми поїхали в зону АТО без засобів захисту. Хтось вважав, навіщо лікарям бронежилети – медики адже в боях участі не беруть. Перший Броніки, нехай і поганенький, мені подарувала дружина.



Вона підзбарала грошей плюс допомогли друзі. Так я в день народження, який провів в Слов’янську, отримав дуже потрібний, але несподіваний подарунок.

Наша медрота 25-ї окремої Дніпропетровської механізованої повітряно-десантної бригади пройшла Харківську область, Червоний Лиман, Слов’янськ, Краматорськ, Дебальцеве, Шахтарськ… Перші поранені з’явилися в червні, коли ми стояли на блокпосту в Слов’янську. У п’ятницю, 13-го, – перший загиблий. Антон Ігнатенко. Тільки тоді я зрозумів весь жах того, що відбувається. Перелаштуватися зі звичайного цивільного хірурга в військового виявилося дуже важко. Я вперше зіткнувся з осколковими пораненнями, вперше довелося діставати кулі. Але, напевно, куди складніше був момент, коли почали приносити поранених і вбитих товаришів…

До перших трупів ми виявилися зовсім не готові. Не було навіть спеціальних мішків. Тому спочатку загортали тіла в мої забруднені халати. Потім вже волонтери привезли нам мішки. Всіх підписували. З’ясовували як могли імена – прізвища. Будь-яка людина гідна, щоб його поховали по-людськи. І для родичів убитих це дуже важливо…”

Про чудеса в оточенні

“Працюємо в армійській машині ГАЗ-66 АП (перев’язувального). В кузові обладнана маленька операційна з генератором, умивальником, столом, освітленням. Поранені, яким ми вже надали допомогу, лежать в окопах. Там же їм капають ліки і годують. Найважчі спали з нами, тому що їм потрібна постійна увага…

Тих, кого вже не можна врятувати, кладуть окремо. Наше завдання полегшити їхні страждання. Зупиняємо кровотечу, даємо сильнодіючі знеболюючі. Люди, у яких сильні поранення в голову або відірвано півтуловища, як це не прикро, помруть, хоч ти допомагай їм, хоч ні. Тому потрібно сконцентруватися на пацієнтах з реальними шансами на життя.

Все ж був випадок, коли врятували хлопця буквально дивом. Стояли ми між Шахтарському та Торезом. Там нас взяли в кільце і тиждень поливали артобстрілом. Кожен день були поранені. Одного разу принесли товариша, якому осколком пошкодило стегнову артерію. Він був майже без тиску, втратив багато крові. Перетягнули ногу джгутом – кровотеча зупинилася. Але довго його тримати не можна, операцію на судинах в тих польових умовах теж виконати неможливо, а щоб життя бійцю зберегти, потрібно робити переливання. А як його проводити, коли зовсім немає ніяких умов?

Ми в оточенні, на той момент питання про евакуацію не стояло. Зважилися. Кинули клич, у кого четверта група з негативним резусом. Вона, за статистикою, у 1% населення. І раптом прибігає боєць з такою ж кров’ю. Швидко перелили, і людину вдалося врятувати. Через час бачив по телевізору, як він, повертаючись з реабілітації, йшов на своїх двох. Це особливо порадувало. За тиждень того оточення у нас було 38 поранених і 13 убитих. Коли виходили, загинули ще шестеро”.

Про хороше на війні

“Найбільше щастя для лікарів на фронті – сон. Буває, всю ніч оперуєш, годину поспиш і прокидаєшся від дзвінка: “Привезли поранених”. Встаю, готую операційний стіл і інструменти. Анестезіолог Ярослав Левченко дістає препарати. І ніхто не питає, відпочили ми чи ні. Тільки встигаємо носилки відмивати і на столі клейонку міняти. Тому поки спокійно все – перекусив, зробив імпровізований обхід, перев’язки і спи, поки можна.

Техніка у нас зараз нова: реанімобілями допомогли волонтери. Труднощів з препаратами та перев’язувальними матеріалами немає. Але зайвим ніщо не буває. Окреме спасибі нашим волонтерам: Тетяні Ричкової, Іллі Лисенко, Армену Нікогосяну, Івану Звягіну – вони забезпечували нас медикаментами, перев’язувальних матеріалом, вивозили поранених і, на жаль, убитих.

До речі, найчастіше вкрай необхідна допомога саме моральна. Комусь легше стане від доброго слова, на когось гримнути потрібно. Навіть є таке правило: хто голосніше за всіх кричить, той краще себе почуває. У людей, кому зовсім погано, просто немає сил, щоб кричати. А то біжить повз мене боєць і волає: “Док, мені ноги відірвало!”

Питаєте, чи можна пришити відірвану кінцівку? У теорії – так. Але тільки якщо помістити її тут же в холод і протягом декількох годин доставити до лікувального закладу, провести операцію розширеної бригадою разом з судинними хірургами, нейрохірургами, травматологами і іншими фахівцями. Про який охолоджуючий контейнер ми говоримо? На передовій вода чиста не завжди є. І забрати поранених часто можна тільки після бою. Зрозуміло, що в стислі терміни доставити в спеціалізовану клініку просто нереально. І знайти руку або ногу вдається не завжди…”

Про врятованих і вбитих

“Велика частина поранень – кульові. До цього багато хлопців страждали від попадання осколків від мін в руки або ноги. Дістаємо і віддаємо хлопцям на пам’ять. Для когось куля або шматочок снаряда стають талісманами. При цьому у мене вже ціла колекція витягнутих патронів. За весь час через нашу медроту (6 лікарів і 15 стрільців – санітарів) пройшли близько 530 поранених. Понад 50 людей не вдалося врятувати. З медиків ми втратили стрілка-санітара Андрія Литвиненка під Ямполем. Два наших лікаря отримали кульові й осколкові поранення, у багатьох контузії. А один убитий лікар тягне за собою 50 осіб, яких він міг би врятувати…

Чисто по-людськи допомагали всім – не тільки бійцям, але і мирним жителям, і прихильникам “ДНР” і “ЛНР”. У Слов’янську, після того як противник залишив місто, до нас на блокпост прийшли чоловік двадцять. Серед них бабуся з трофічною виразкою, жінка при надії, чоловік з тиском. Привели навіть мужика в камуфляжі з простреленою ногою. Ясно видно, хто він. Що робити? Довелося надавати допомогу. У тих людей не було ні злості, ні агресії, ні якихось радикальних прагнень. Вони дуже втомилися і хотіли спокою. Неважливо з ким”.

Про життя на громадянці

“Я пройшов уже три ротації. Кожен раз, коли приїжджаю додому, потрапляю в інший світ. Перші дні вдома навіть ні з ким не розмовляю, крім рідних і дружини. У Дніпропетровську люди живуть своїм життям, ходять ввечері після роботи в кафе, нічні клуби і гадки не мають, що відбувається в двохстах кілометрах від них. А я кожен раз, коли чую вибух феєрверку, пригинаюсь. Гуркіт – значить, летять снаряди, небезпека. Мене багато хто питає, що там, як. А я не хочу нікому нічого пояснювати. На питання: “Ну як там ?!” Хочеться відповісти: “Їдь, подивися…”

РЕКЛАМА:

Джерело - antikor.com.ua