“Я буду жити з татом, і ще, він з тобою розлучається! Оксана стильна і сучасна, а ти – курка” – слова доньки рiзали дyшу

Осінь в капелюшку

– Не відпускай її, осене, – шепотів Остап, дивлячись услід елегантній жінці в бордовому капелюшку.

– Відпускай, відпускай – шелестіло жовте листя, бавлячись з вітром.

Силует колишньої дружини зник на доріжці у парку, що повернула праворуч.

– Осінь в капелюшку, повернися, – благав чоловік.

Ксеня любила капелюшки. Ще школяркою побачила у модному закордонному журналі моделі у цих вишуканих головних уборах. Приміряла подумки. А потім приміряла капелюшок у магазині. Із дзеркала на неї глянула інша дівчина – загадкова, доросліша. Ксеня усміхнулася собі й капелюшку.

Після школи влаштувалася у своєму містечку листоношею.



Її запитували, чому не вступає вчитися.

– Батьки хату добудовують. Рік-два попрацюю. Та й заочно навчатися можна.

На першу зарплату купила сірого капелюшка. Колір так собі. Але це був її розмір.

– От, яка модна в нас листоноша, – жартували на вулицях, куди Ксеня носила пошту.

У дівчину в капелюшку закохався Остап. Приїхав з обласного центру на гостини до родичів й побачив молоденьку листоношу.

– Тітко, до вас прийшла осінь в капелюшку, – пожартував, коли дівчина попросила покликати Василину Матвіївну.

Остап зачастив до родичів. Насправді ж, йому подобалася Ксеня. Більше року їздив на побачення. Потім дівчина вступила на заочне навчання в інститут – на історичний факультет.

– Доки будеш кататися туди-сюди? – запитувала тітка. – Вже короваю хочеться.

Після одруження молодята жили у квартирі разом з батьками нареченого. Не минало й дня, аби свекруха не «вчила» невістку, як потрібно догоджати її синові, готувати, прибирати. І коли Ксеня поскаржилася Остапові, той мовив:

– Мамі видніше.

– Тому твій тато не знає, де лежать виделки і ложки. Жінка не повинна бути обслуговуючим персоналом. Ось моя мама.

– Поки що ти живеш із моєю мамою, – різко кинув Остап.

Коли народилася донька, свекруха вчила, як доглядати малечу. На її переконання, Ксеня все робила не так.

Потім, коли мала підросла, свекруха почала налаштовувати внучку проти матері.

– Бачиш, Марічко, в інших дівчаток мами модні, красуні, а твоя дівоцькі лахи доношує.

– Бо я свою зарплату Остапові віддаю. То на те йому треба грошей, то на се.

Ксеня й не зогляділася, як перетворилася з симпатичної дівчини в сіру мишку. Точніше, в руду. Зате чоловік цвів і пахнув. І донька з радістю йшла гуляти з татом. А мами соромилася.

– Якась ти притлумлена життям, – вичитувала Ксеню подруга на роботі. – Скоро сама перетворишся в музейний експонат. Тобі ж лише тридцять п’ять минуло. Фігуру маєш на заздрість молодим дівчатам.

Ксеня зітхнула у відповідь. Її зарплата вже «розписана» наперед. Донька хоче нову взувачку, чоловік – телефон. Їй, як каже подруга, все за залишковим принципом. Але в залишку завжди нулі.

Одного разу донька «прибила»:

– Мамо, я не хочу, щоб ти приходила на мій випускний. Будуть тато з бабусею. У вас там в музеї всі такі несучасні?

А потім в житті Остапа з’явилася Оксана. Про чоловікову коханку Ксеня дізналася тоді, коли він вирішив переселитися у заміський будинок своєї пасії.

– Я буду жити з татом, – заявила Марічка. – І до речі, тато з тобою розлучається. А-а-а, ти ще не знаєш «новини». Оксана стильна, багата, личить татові.

– Я ж твоя мама, – видихнула Ксеня. – Як ти так можеш?

– Ти завжди була куркою. От і сиди в своєму гнізді.

Чоловік з донькою перебралися до Оксани. Згодом свекруха заявила Ксені:

– Подумай, де жити будеш. У мене тепер інша невістка. А я не можу її навіть в гості запросити, бо ти тут крутишся. Словом, шукай собі хату.

Подруга поселила Ксеню на своїй дачі. Благо, будиночок опалювався. Та й до міста менше кілометра. Жінка гадала, як поїхати закордон, аби заробити хоча б на однокімнатну квартиру. Повернутися до батьків не могла: там жив молодший брат з дружиною і трьома дрібненькими дітьми.

Стягнулася з грішми, щось батьки підкинули, трошки подруга позичила і правдами-неправдами потрапила на береги Туманного Альбіону. Прибирала чужі помешкання. Вчила англійську. У вільний час, якого було небагато, ходила в місцеві музеї. Дуже сумувала за своєю роботою.

В одному з музеїв відкривалася виставка картин внука емігранта з України. Художник їздив на батьківщину своїх дідів-прадідів і створив галерею полотен. Дивлячись на афішу, Ксеня відчула шалену ностальгію. Вирішила: мусить піти на виставку. Але перед тим

Уперше за багато років, тут, на чужині, влаштувала собі справжній шопінг. Принагідно згадалися доньчині слова про несучасність. Серце закалатало: як вона? Так і не побачилися перед від’їздом. Марічка не захотіла.

Ксеня приміряла костюми, плаття, джинси, кофтинки, туфельки. Не знала, що тут такі класні розпродажі. А які капелюшки. Боже, як давно вона їх не носила!

Розпустила довге кучеряве каштанове волосся. Відтепер вона не буде носити хвости і «дульки». А от капелюшки. Я ж в Англії, подумала. Не важливо, що прибиральниця. За це статусу жінки не позбавляють.

З великого дзеркала на Ксеню дивилася симпатична незнайомка, схожа на милу дівчину з маленького містечка.

Ксеня збиралася на виставку. Одягла стильний костюм. Покрутила у руках вишуканий капелюшок. Зібрати чи розпустити волосся? Мабуть, розпустити. Можливо, це виглядатиме трішки несерйозно у поєднанні з «серйозним» костюмом. Зате настроєво.

– Привіт, незнайомко! – усміхнулася своєму відображенню у дзеркалі. – Тепер ти будеш завжди такою, найкращою прибиральницею у світі.

У залі було багато людей. А на картинах – українське поле, голубе небо, вулички старих міст, дівчина у вишиванці. А ця картина немов змальована з невеличких гір, що біля її містечка. По обличчі потекли дві ниточки сліз. Так захотілося додому.

Якийсь чоловік щось у неї запитував. Хвилювалася, не могла зрозуміти, що він каже. І не могла впоратися зі своїми емоціями.

– Я з України, – врешті сказала незнайомцеві. – На цих картинах моя земля.

Чоловік запитав чи леді живе в Англії.

– Я тут працюю, – відповіла.

Поцікавився, хто вона за фахом.

– Історик. В музеї працювала. А тут я прибираю. Чужі будинки.

– Мабуть, ваша країна дуже гарна.

– Так. Її варто побачити.

Незнайомцеві на ім’я Едвін дуже котріло сказати, що жінки в цій далекій країні також гарні.

Ксеня не відразу погодилась на зустріч з Едвіном. Бо приїхала сюди заробити на житло, а не романи крутити. Але закоханий британець був терплячим.

На кілька років старший за Ксеню Едвін був удівцем. І, як вважав, однолюбом. Сам дивувався, що може закохатися, наче хлопчисько, в жінку з чужої країни.

Ксеня якось сказала Едвіну, що колись її жартома називали «осінь в капелюшку». Він почав її називати «леді осінь». І йому подобалося дарувати їй капелюшки. А одного разу він вирішив їй подарувати своє шляхетне закохане серце.

Уже три роки Ксеня Едвінова дружина. Чоловік показує їй найкращі музеї Британії. А вона знайомить його з Україною. Цього ж разу приїхала додому сама. Зустрітися з донькою. Мама зателефонувала, що Марічка невідомо від кого завaгітніла і втратила дитину.

Ксеня не знала, що Оксана виставила Остапа з Марічкою зі свого будинку й життя. Дівчина приводила своїх кавалерів. «Побачення» часто закінчувалися пиятикою і рейвахом. Остап на доньку впливу не мав. А Оксані все це набридло.

Остап повернувся в батьківську квартиру. А Марічка жила то з одним, то з іншим кавалером. Завaгітніла. Під час чергового застілля чи то хтось її вдарив, чи сама впала. Після лікарні знайшла чергового залицяльника.

– Прости мені, Ксеню, – опустивши очі, каявся колишній чоловік. – Не вберіг тебе і доньки.

– Я хочу побачити Марічку. Ради цього й приїхала.

– Зараз зателефоную їй. Аби лиш вона відповіла.

Телефонні гудки видались Ксені надто довгими. Нарешті

– Алло! Тату?

– Це я, мама. Нам потрібно зустрітися.

– А мені не цікаво розмовляти з прислугою. Ти ж там підлоги миєш? Чи вже набридло і повернулася?

– Я заміж вийшла, Марічко. За дуже хорошу людину. І я можу допомогти тобі.

– Ага, я взяла і повірила. Бай-бай, мамо!

Остап винувато дивився на Ксеню.

– Ти така гарна. І знову носиш капелюшки. Якби можна все повернути назад.

– Запиши мені номер доньчиного телефону. Сподіваюся, вона все-таки мені відповість. Бувай, Остапе!

– Де ти зупинилася?

Ксеня махнула поперед себе рукою. В іншому кінці парку живе її подруга.

Увечері зателефонував Едвін.

– Як твої справи, леді осінь? Люблю тебе і сумую. Повертайся швидше. Без тебе Альбіон дуже туманний.

Автор – Ольга Чорна

РЕКЛАМА:

Джерело - http://osoblyva.com