“Сама винна! Синочку, рідненький, так що за матір тобі дісталася недолуга!“

Мати виховує сина, одна, без чоловіка. Вона розлучилася з чоловіком, коли синові й року не було.

І ось й синові вже 14 років, їй 34. Вона працює бухгалтером в невеликому закладі.

Останній рік життя перетворився на пeклo. Якщо до п’ятого класу син вчився добре, то потім в щоденнику з’явилися трійки.

Вона хотіла тільки одного, щоб Володя закінчив дев’ятий клас. Їй вже набридли постійні виклики в школу, та скарги класного керівника на Володю.

Пригнічена, роздратована, вона йшла додому, відчуваючи повне безсилля. Її докори і повчання Володя вислуховував мовчки і похмуро.



Уроки як і раніше не вчив, вдома не допомагав.

Ось і сьогодні прийшла додому, а в кімнаті знову не прибрано. Але ж вранці, йдучи на роботу, строго наказала: “Прийдеш зі школи, прибери в квартирі!”

Поставивши чайник на плиту, вона втомлена із неохотою стала прибирати. Витираючи пил, раптом побачила, що кришталевої вази, подарованої їй колись подругами на день народження, єдиної цінності в будинку – немає.

Вона завмерла. Забрав? Продав? Думки, одна страшніша за іншу лізли в голову. Так, зовсім недавно вона бачила його з якимись підозрілими хлопчиськами. На питання: “Хто це?” Син буркнув у відповідь щось невиразне, а на обличчі явно читалося: “Не твоя справа!”

“Це нaркoмaнu!” – прорізали її мозок. О Боже! Що робити це вони змусили його! Він сам не міг! Він не такий! А раптом і він кyрuть щось? Або?”

Вона кинулася вниз по сходах. У дворі було вже темно, по вулиці поспішали поодинокі перехожі. Повільно повернувшись додому подумала: “Сама винна! Сама! У всьому! Удома йому вже давно не комфортно! Навіть буджу вранці з криком! А вечорами! Весь вечір кричу на нього! Синочку, рідненький, так що за матір тобі дісталася недолуга!”

Вона довго плакала. Потім почала ретельно прибирати в квартирі – сидіти просто так не було сил. Протираючи за холодильником, вона натрапила на якусь газету. Потягнула. Почувся дзвін скла, вона витягла загорнуті в газету осколки розбитої кришталевої вази.

“Розбив. Розбив! – раптом зрозуміла вона і знову заплакала. Але це вже були сльози радості. Значить, він розбив вазу і нікуди її не виніс з квартири, просто заховав. І ось тепер, цей дурник, не йде додому, боїться!
І раптом вона знову зaвмeрлa: ні, ніякий він не дурник!”

Вона тяжко зітхнула і почала готувати вечерю. Накрила на стіл, розстелила серветки, розставила тарілки.

Син прийшов о дванадцятій годині. Увійшовши, він мовчки зупинився біля дверей.

Вона кинулася до нього: “Володю! Так де ж ти так довго пропадав? Я зачекалася зовсім! Замерз?”

Вона взяла його холодні руки, погріла в своїх, поцілувала в щоку – і сказала: “Іди, мий руки. Я приготувала тобі твою улюблену страву“.

Нічого не розуміючи, він пішов мити руки. Потім попрямував на кухню, а вона сказала: “Я в кімнаті накрила”.

Він зайшов до кімнати, де було якось особливо чисто, охайно, красиво, обережно сів за стіл. “Їж, синку!” – почув він лагідний голос матері. Він уже забув, коли мама так зверталася до нього. Сів, опустивши голову, ні до чого не торкаючись.

– Що ж ти, синку?

Він підняв голову і сказав тремтячим голосом:

– Я розбив вазу.

– Я знаю, синку, – відповіла вона. – Нічого. Все коли-небудь б’ється.

Раптом, схилившись над столом, син заплакав. Вона підійшла до нього, обняла за плечі і теж тихо заплакала. Коли син заспокоївся, вона сказала: “Пробач мені, синку. Кричу на тебе, лаюся. Важко мені, синку. Думаєш, я не бачу, що ти одягнений не так, як твої однокласники. Втомилася я, багато роботи, бачиш, навіть додому приношу. Пробач мене, ніколи більше тебе не ображу!”

Повечеряли мовчки. Тихо лягли спати. Вранці його будити не довелося. Сам встав. А проводжаючи до школи, вона вперше вимовила не «гляди мені”, а поцілувала в щоку і сказала: “Ну, до вечора!”

Увечері, прийшовши з роботи, вона побачила, що підлога помита, а син приготував вечерю – посмажив картоплю.

З тих пір вона зaбoрoнuлa собі взагалі говорити про школу і про оцінки. Коли син раптом сказав, що після дев’ятого класу піде в десятий, вона не показала своїх сумнівів. Одного разу потайки заглянула в його щоденник – там не було жодних двійок.

Але найбільш пам’ятним днем для неї став день, коли після вечері, розклала свої рахунки, а він сів зліва, сказав, що допоможе їй.

Після годинної роботи вона відчула, що він поклав голову їй на плече. Вона зaвмeрлa. Був маленький, сидів часто біля неї і, втомившись, клав голову їй на руку і нерідко так засинав. Вона зрозуміла, що повернула собі сина.

РЕКЛАМА:

Джерело - http://adfave.ru/