Сварила все доню-непосиду за подерті нові сандалики, а на зустріч мамаі

«Боже, для Тебе все зростає, від Тебе отримує міць, простягни, Господи, правицю Свою над нашою дитиною. Нехай наповниться здоров’ям і силою, нехай дійде до повноти благодаті, щоби з вдячністю служила Тобі по всі дні життя свого. 
Боже милосердний, Ти визначаєш обов’язки ангелам і людям: благаємо, учини, щоби на землі життя нашої дитини стерегли ті, котрі служать Тобі на Небі. В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь».

Василина перехрестилася перед маленькою іконкою на тумбочці біля лікарняного ліжка, поправила ковдру на своїй крoвиночці й, не встаючи з колін, прихилила голову біля сон­ної дитини. Як це важко, коли хворіє дитя! У їх маленької Сонечки проблеми з нирками.



Стрaшна хвoроба почала розвиватися на двадцять восьмому тижні вaгітності, та попри застереження й прогнози лікарів, Василина нарoдила. Про інше жінка й чути не хотіла. Шанси на те, що Сонечка виживе були один до ста, але вони боролися.

Зараз їхній донечці майже два рочки. Нічого не загадують, бояться навіть дихати батьки над своєю крихіточкою. Малесенька щебетушка, омріяне сонечко тішить своїми першими цікавими словечками, а коли обіймає рученятками за шию й ніжно цілує, то і в тата, і в мами на очах сльози. Вони моляться день і ніч, витрачають просто фантастичні суми на лікування й вірять, що дівчинка житиме. Бо віра – найголовніше!

За кілька днів після появи на світ Сонечку охрестили. Вона ще не вміє молитися, але копіюючи маму й тата, складає рученятка в молитві. Стрaжданнями одних прощаються гріхи інших – якось почула Василина у церкві. Певно, Господь обрав їх крихітку для спокутування гріхів їхнього роду. Моляться і вірять, що Всемилостивий Господь почує їх щирі слова.

Сонечка потягнулася солодко й розплющила оченятка, посміхнулася мамі й тут же, мов дзиґа, завертілася на ліжку. Дівчинка дуже рухлива й жвава. І хвилинки не всидить на місці. Кілька тижнів у лікарні для Василини, мов катoрга, бо ж за малою тільки й дивитися треба – якраз вік такий. Маленька дослідниця усе хоче знати, скрізь заглянути, усе зачепити. От лиш прокинулася, а уже сама взуває новенькі сандалики, бере маму за руку і пальчиком на двері показує.

– Що, моє сонечко, підемо на прогулянку на вулицю?

– Улицю, улицю! – усміхається до вух маленька повторушка.

А надворі бігає, мов заведена: і квіточку їй понюхати треба, і комашку з листочка зачепити, і метелика поганяти. Радіє мама і сердиться водночас – ну хоч би хвилинку спокою! Доріжки у саду біля лікарні гравієм дрібненьким всипані. Тому прогулянка часто закінчується слізьми. От і сьогодні – не встигли вийти, як уже й долоньки зчесані, й коліна розбиті, й новесенькі сандалики геть чисто поздирані.

– Яке ж ти швидке, моє дівчаточко, – бідкається Василина, беручи маленького зарюмсаного «шумахера» на руки. – Ходімо, будемо вави лікувати. Ось татко прийде, буде сварити нас, спитає: хто це з новенькими сандаликами за один день таке зробив? А ми що скажемо? Де ж нам на нові сандалики гроші узяти?

Несе свою вертихвісточку, слізки витирає, розраджує. Заспокоїлося сонечко, із рук сповзло і знову по доріжці затупотіло. «Отже ж і шило!» – Василина лише руками сплеснула. А назустріч по тій же доріжці мама дівчинку везе на візку інвaлідному. Ясні оченятка сумно-сумно провели маленьку Сонечку, яка безтурботно дріботіла ніжками. І у зболеному дитячому погляді проглядалося – як же я хочу так бігати!

Василина розминулася з ними, а сльози градом.

Здалеку побачила Андрія, який кликав доню до себе. Маля радісно замахало рученятами й кинулося до татка. Чоловік легко підхопив дитину, обійняв Василину.

– Ти чого це вся в сльозах? – заглянув у очі. – Ходімо он присядемо на лавці, розкажеш, що трапилося.

– Дякувати Богу, усе гаразд. Зараз заспокоюся.

І Сонечка, стурбована маминими сльозами, по голівці гладить її, не може дитина второпати, що ж то так матусю засмутило. Раптом глянула на свої сандалики обдерті. Замислилася, бровенята насупила.

– Мама, ні пакати! Сьоня бігати ні! Не буду бісє! – щебече, заспокоює.

– Що це вона каже? – тато намагався зрозуміти, що ж за розмова така між його дівчатками. – Ти що сварила її за сандалики?

Василина ще дужче розплакалася, схилила голову чоловікові на груди й аж зайшлася плачем. А за нею слідом і Сонечка.

– Дівчатка ви мої, маленькі й нерозумні! Далися вам ті сандалики! Я ж люблю вас!

Ввечері після роботи Андрій прибіг на кілька хвилин побажати доброї ночі своїм сонечкам. І у яскравій коробочці біля ліжечка поклав нові сандалики.

Джерело - http://osoblyva.com/svaryla-vse-donyu-neposydu-za-poderti-novi-sandalyky-a-na-zustrich-mama-divchynku-vezla-v-invalidnomu-vizku/