“Скупердяй був ще той”: два роки Катя зустрічалася з одруженим чоловіком, який постійно годував її своїми обіцянками

Підсніжники. Останні дні лютого наскрізь пропахли весною. Своїм теплом вона проникла у найзашкарубліші закутки післязимового міста. Із ніжними промінчиками сонця прокидалися й містяни. Частіше прогулювалися матусі з немовлятами у візочках, немолоді подружні пари під ручки коротали час, розминаючи кістки після зимових посиденьок.

Модниці одягали все коротші спідниці, чим неабияк тішили чоловіків, котрі у цю пору поводили себе, як березневі коти. Весна з кожним днем відчувала свою перевагу і впевнено набирала обертів, як справжня правонаступниця зими.



За матеріалами видання “Наш День”

Мaгічну дію оновлення відчувала на собі й Катерина. Захотілося кардинальних змін. А те, чого хоче жінка, хоче й Бог. Для початку змінила зачіску й колір волосся. Купила собі красиве омріяне кремове пальтечко, яке вигідно підкреслювало її тоненьку талію й округлі стегна. Витратила півзарплати на різні шарфики, колготочки, баночки, скляночки. Але і у внутрішньому світі вирішила навести лад.

Майже два роки Катя зустрічалася з Іваном, одруженим чоловіком, який постійно годував її своїми обіцянками. Ковтала їх, бо боялася самотності. Хоча… Хіба то не самотність – зустрічі двічі на тиждень потай від усіх? Бо свята й вихідні Іван проводив із сім’єю. А вона обирала цікавий маршрут і на свята їхала кудись подалі з цього міста. Для надокучливих знайомих був вигаданий неіснуючий коханець, з яким, нібито, й проводила час.

Чи мала якісь почуття до Івана? Спочатку думала, що так, а потім зрозуміла, що просто звикла. Він був для неї зручним. Домашнім і м’яким, хоч і скупердяй був ще той. За два роки – ні подарунків, ні квітів, з постійними виправданнями: «ти ж розумієш, ще хтось побачить, тоді проблем не оберешся». Та й Бог з ними – тими квітами! Часом саму себе тішила красивим букетом. І завжди сміялася про себе з Іванових слів «ти тільки скажи, якщо потрібні гроші, чи якась моя допомога, ти ж знаєш – я для тебе усе зроблю». Що з нього візьмеш? Такий собі – чурбак необтесаний.

Але останнім часом жінка зрозуміла, що його ставлення таке, лише тому, що вона себе не дуже цінує. Подивилася якось критично на свого залицяльника і зрозуміла, що пора ставити крапку у цих стосунках. Не хотілося ні чергових з’ясувань, ні виправдань, ні Іванових сліз. Просто не відкривала дверей, не відповідала на дзвінки, обминала десятою дорогою місця, де міг би її перестріти. А на вихідні вирішила поїхати в столицю в улюблений театр на прем’єру вистави. Квиток і пара сотень лежали в гаманці. Гарний настрій і приголомшливий вигляд – чого ще треба жінці, щоб відпочити від думок і переживань?

Суботнього ранку на відправлення до Києва людей небагато, маршрутка майже порожня. Катерині часто доводиться їздити у справах. За багато років усі водії вже знайомі.

– Сідайте поруч зі мною, – привітався і запропонував Вася, білявий хлопчина, один із небагатьох ввічливих маршрутників.

– Дякую, – погодилася. Він цікавий співрозмовник, за балаканиною час пролетить непомітно, не буде можливості й над своїм наболілим постраждати.

Автобус легко мчав чистою трасою.

– Вам дуже личить нова зачіска, – хлопчина зробив комплімент і сам засоромився своєї рішучості. – І ви якась… аж світитеся. Правда.

– Та не перебільшуйте, – усміхнулася у відповідь, – то сонечко так підсвічує, напевно. У вас також вигляд не робочий, мабуть, матимете ще справи у столиці?

– Та обставини так склалися, що повертатимусь лише завтра. От вирішив в театр сходити, бо, чесно, ніколи й не був там. Друзі квиток через Інтернет мені замовили. Уявляєте, як зараз усе просто?

Катя дивувалася з його наївності й по-дитячому щирого захоплення.

– Хм… То ми з вами можемо ще й на одну і ту ж виставу потрапити, – зовсім уже обеззброїла Василя.

– А-а? – очі у хлопчини округлилися до розміру металевої гривні. – Тобто, ви також в театр? Чекайте, але ж у Києві – не один театр! Я у Франка, там вистава якась нова. А ви?

– І я. Так що, Васю, підемо разом на прем’єру.

По кількості захоплених вигуків можна було зрозуміти емоції хлопця.

– А ви одна будете? Тобто, може це й не дуже зручно, – поцікавився.

– Та не хвилюйтеся так! Я пожартувала, – намагалася трохи остудити його емоційний жар Катя. – В театр я дійсно піду, але нам не обов’язково йти туди удвох, розслабтеся.

– А я без жартів! І якщо погодитеся скласти мені компанію – буду щасливий! Ви не уявляєте: мало того, що вперше в житті піду на справжню виставу, у великий столичний театр, та ще й з такою красивою жінкою!

Тішилася з його слів, із поглядів, крадькома кинутих на неї. «Славне ж таке хлоп’я! – ловила себе на думці, що хоче слухати і слухати його голос. – Чому б не піти з ним на цю виставу? Хай там як, але залишатися одній саме сьогодні не хочеться».

– Гаразд, – погодилася на радість чоловіка. – Протягом дня маю ще заїхати до знайомих. А о дев’ятнадцятій чекатиму на вас біля входу, не запізнюйтеся!

Маршрутка за три години під’їхала до столичної платформи.

– Не зникайте, заради Бога! – Вася вискочив з авто і благально глянув на Катю. – Кілька хвилин ще буквально, гаразд?

Напевно сьогодні уже б нічого не здивувало Катю. Але дійсно за кілька хвилин Вася відкрив дверцята з її боку.

– Ось, візьміть, інших тут не знайшов, – в руках він тримав маленький букетик тендітних підсніжників. – Так захотілося зробити ваш день приємним!

– Дякую, – зворушена до сліз ховала погляд. – Вам це вдалося.

– Тільки не зникайте

– Василь проводжав поглядом її постать і не міг повірити, що жінка, яка давно подобалася, нарешті побачила у ньому не лише водія маршрутки, а й звернула увагу як на чоловіка.

Минув рік. Катерина з Василем одружилися і чекали на поповнення у своїй родині. А на стіні їх спальні в достойному обрамленні красувалася композиція із тих самих засушених підсніжників, з яких усе і почалося.

РЕКЛАМА:

Джерело - https://osoblyva.com