Подарунок на Різдво з країни Намахляндії: як наївних дівчат в мережі дурять

У віртуальному світі ми давно вже знаходимо однокласників та знайомих, далеких родичів, своє перше кохання, створюємо навколо себе коло підтримки із нових он-лайн друзів, яких часто ідеалізуємо, приписує їм риси, яких насправді вони не мають.

Так і Мар’яна познайомилася з Луїзою в мережі, як то буває – додала замітку в блог, людина відповіла коментарем, слово за слово і подружилися. Нічого надзвичайного, нічого такого, що б могло насторожити чи примусити сумніватися у людині по той бік монітору. Луїза запропонувала дружбу, Мар’яна підтвердила.

На сторінці італійки багато світлин, на яких вона з сім’єю, дітьми, добротний дім, сучасне авто. З розповідей нової знайомої зрозуміла, що Луїза має українське коріння, звідси і мову знає, і традиції шанує. Як з’ясувалося, жінки мали багато спільних вподобань, тому спілкуватися було напрочуд легко.

«От не розумію, як можна прожити на світі тридцять років і бути такою наївною?» – Мар’яна не могла прийти в себе й досі, не могла повірити, що так легко купилася на розвід звичайних шахраїв. Але ж яких! Це мистецтво! Це справді треба уміти так обслідувати людину з усіх боків, щоб знайти її слабинку, а потім чітко зіграти на цьому.



Жінці соромно було признатися навіть комусь із рідних, що втрапила в таку халепу. Але мусила розповісти, щоб убезпечити інших від такої ж довірливості.

Спілкування з Луїзою тривало десь із півроку. Мар’яна вкотре перечитувала переписку й гірко посміхалася. Ну ні слова жодного кривого, ні зачіпки якоїсь підозрілої! Просто, як сестра рідна! Приємні слова підтримки, відверті зізнання, вітання зі святами, жіночі таємниці – про що вони лише не говорили. І от саме напередодні Різдва від Луїзи надійшов лист, в якому вона писала, що має для Мар’яни маленький подарунок і хоче надіслати його подрузі.

За словами Луїзи вони купували синові новий комп’ютер, була дуже вигідна акція, тому не роздумуючи купили подарунок і Мар’яні – ультрабук, щоб та могла працювати і згадувала своїх італійських друзів. Українка знітилася, це було дуже несподівано. Розчулена до сліз, бо дозволити собі купити таку річ не могла. Що мала навзамін? Хутко придумала, ночами сиділа вишивала подарунок своїй італійській подрузі.

Було незручно, що чужі люди дарують їй таку недешеву річ, але Луїза переконувала, що вони можуть це собі дозволити. І більше того – роблять це від усього серця, тож ніяких відмов не приймають. Луїза повідомила, що подарунок відправлять міжнародною кур`єрською експрес-доставкою, для цього Мар’яні потрібно зареєструватися на якомусь сайті, створити там свій кабінет, щоб мати можливість відстежити вантаж. Українка з такими тонкощами обізнана не була. Тому чітко виконувала усі інструкції подруги.

Дійсно знайшла такий сайт, зареєструвалася і далі покроково за інструкцією виконувала усі вказівки. Єдине про що попросила Луїза, скинути п’ятсот гривень на рахунок, який буде надісланий на тому ж таки сайті, мотивуючи це необхідністю якогось там збору, доставки і ще якихось нюансів, які простіше зробити отримувачу. П’ятсот гривень для Мар’яни гроші немалі, але незручно ж було людей підставляти.

Вони їй он який дорогий подарунок надсилають, а вона буде їм голову морочити про те, що до зарплати ще півмісяця, що ліки потрібно для хворої мами купити, що чоботи геть зносилися і було б добре до Нового року хоч латку поставити. Навіщо це знати її новим друзям? Відписала Луїзі, що все зробить. І подарунок для італійської родини – вишиту скатертину також надішле цією ж доставкою, щоб зручно.

Без роздумів скинула гроші. Отримала навіть відповідь про те, що платіж пройшов успішно й вантаж буде доставлено на її адресу найближчим часом. І на цьому почалося усе найцікавіше. Спочатку Луїза перестала відповідати на її повідомлення. Через кілька днів зник і зареєстрований «приватний кабінет» на сайті доставки.

Служба підтримки сайту, куди звернулася розгублена Мар’яна, надіслала коротку відповідь, що вони не несуть відповідальності за приватну переписку, що ніяких вантажів на ім’я такого адресата не було. Ще кілька днів жінка намагалася знайти хоч якесь пояснення тому, що трапилося. Виправдовувала ситуацію якимись форс-мажорами, хворобою своєї подруги та чим завгодно, тільки не тим, що її так безсовісно кинули. Розвели, як дитину.

Кілька днів ходила, мов у воду опущена. Потім все ж таки вирішила написати Луїзі, чи хто б вона там не була. Декілька разів починала лист і витирала усе. Бо якось по-дитячому гнівно виходило. Сміх та й годі! Слова якось знайшлися сама по собі.

«Дякую тобі, дорога Луїзо, що відкрила мені очі на те, яка я наївна у своїх тридцять і яка беззастережна. Мені не шкода тих п’ятсот гривень, думаю, вони тобі потрібніші. Адже за них я придбала неоціненний досвід. Скільки жити буду – пам’ятатиму тебе. Нехай тобі Бог допомагає!»

У відповідь отримала смайлика з ріжками на голові, який реготав, тримаючись за живіт. За цим і сторінка Луїзи зникла з соцмережі, ніби й не було ніколи.

На Різдво Мар’яна застелила нову скатертину. Багато від чого довелося відмовитися, щоб накрити святковий стіл. Якраз тих п’ятсот гривень і не зайвими були б. Але подякувала Господу, що взяв грішми, й у своїй молитві замовила слово за свою псевдоподругу з далекої країни Намахляндії.

Джерело - https://osoblyva.com