Ну, чого стоїш, як вкопаний? Залишай ті гoре-валізи і чимдуж наздоганяй Наталю з Дмитриком

Таких, як вона, дуже мало. Оксана сиділа біля вікна і вдивлялася у далечінь. Раптом її погляд зупинився на сусідському подвір’ї. Там, у пісочниці, безтурботно бавилося мале трирічне дитя. Його бабуся дуже весело сміялася і допомагала завантажувати пісок на малого синього «камазика».

Оксана теж мимоволі всміхнулася, згадавши свого онука Дмитрика. Коли він приїздив із обласного центру до неї на канікули, вони теж весело проводили час – бавилися в пісочниці, збирали полуниці, малину, якими потім ласували зі смачною сметанкою. На очах Оксани забриніли сльози. Вона усвідомила, що цього літа так не буде.



Напевно, невістка не відпустить Дмитрика до бабусі після того, як її син Віктор залишив сім’ю і пішов до іншої. Скільки Оксана напросилася, скільки наплакалася – усе марно.

Не розуміла, що коїться з Віктором. У них же були ідеальні стосунки. Дружина завжди розуміла і підтримувала його. Він також в усьому допомагав їй і казав, що його Наталя – найкраща у світі. Те, що у нього з’явилася інша, розум Оксани не хотів сприймати. Вона намагалася поговорити з сином, проте він був категоричним, мовляв, не лізьте не у свої справи. От і все, що почула від нього.

Кімнату оповили сутінки, але Оксана ніяк не могла заснути. Думки перепліталися, а, заплющивши очі, бачила свого маленького онука. Заснула десь аж під ранок. Не почула, коли відчинилися двері до кімнати. Лише якийсь дуже приємний, солодкий аромат розбудив її.

– З днем налодзення, бабусю! – весело прощебетав Дмитрик, простягаючи їй букет квітів. – Ти спис?

Вона зіскочила з ліжка і стрімко кинулася обіймати внука. А у порозі із розгубленим виразом обличчя стояла невістка.

Зацілувавши Дмитрика, Оксана підійшла до невістки, обійняла її і вони розплакалися, мов діти.

Ніби відчуваючи свою провину за негідний вчинок сина, першою розмову почала свекруха:

– Бачить Бог, дитинко, я просила його не робити дурниць, та він і слухати не став. А ти молодець, що приїхала і Дмитрика з собою привезла. Я й пирога з вишнями спекла, сідайте до столу.

– Я не могла не привезти Дмитрика, – розгладжуючи неслухняне волосся сина, мовила Наталя. – Він тільки й питає, коли ми до бабусі поїдемо.

 Добра ти, дитинко. А Віктор повернеться, бо любить він тебе. Згадаєш мої слова. Він ще з’їсть до того меду досить дьогтю, бо непроста вона, ой, непроста. Якось я телефонувала йому, а натрапила на неї – стільки пихи, зверхності й самолюбства за своє життя не чула. Віктор і місяця у тієї пpoйдuсвітки не витримає, але так йому і треба, бо все пізнається у порівнянні, – розмірковувала вголос, накриваючи на стіл, Оксана.

Щойно сіли пити чай, як у порозі з’явилася сусідка – прийшла позичити солі, бо у неї несподівано закінчилася.

– О, маєте гостей? А Віктора де зaгyбили? – хитрувато запитала.

– Віктор пізніше приїде. Тримай сіль, – сказала, мов відрубала, Оксана.

Віктор і справді надвечір приїхав з двома валізами.

– Ну що, прогнала тебе твоя пaсія? – стоячи у порозі, сварилася мама.

– Я сам пішов, — винувато опустивши очі, ледь чутно пробурмотів. – Через неї зруйнував життя і собі, і Наталі. Вона мене ніколи не простить.

– Погано знаєш ти свою дружину. Таких, як вона, дуже мало. Ну, чого стоїш, як вкопаний? Залишай ті гoре-валізи і чимдуж наздоганяй Наталю з Дмитриком. Вони щойно пішли на зупинку.

Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК

РЕКЛАМА:

Джерело - osoblyva.com