Бізнес, гроші та коханки – не цінував ні дружини, ні матері, допоки небеса не покарали

 

Владислав усміхнувся: усе йшло чудово. Тільки-що він уклав вигідний контракт, тепер роботи для фірми вистачить на добрих півроку.
Утім, його справи у бізнесі і так досить успішні. Найближчі колеги і ті заздрять, мовляв, як йому це вдається? При нинішніх обставинах не дуже легко розігнатися.

– Фортуна, друзі, фортуна. Треба ловити, поки хтось інший не спіймав, – відповідав ухильно.

Утім, і друзі у Владислава були «потрібні» люди. Бо зараз довіряти особливо нема кому. Сьогодні друзі – завтра вороги.



І сам це пережив, й на інших бачив. Інша річ – жінки. Прості, доступні, не такі, як була його Ірина. Їм можна і душу вилити. Легко закохувався, легко розлучався. Дружина? Вони – давно чужі. Якщо чесно, Владислав одружився більше на її грошах і тестевій посаді, що відкривала двері до приватного бізнесу.

Ірина ж оцінила його організаторські здібності, які вже у недалекій перспективі мали розвинути цей бізнес. Принаймні, Владислав так думав, точніше, намагався думати, бо насправді знав: Ірина таки любила його. У хвилини ніжності зізнавалася у коханні, у тому, що він – єдиний і найкращий чоловік у світі.

Але Владислав відчував: йому ніколи не дотягнутися до Ірини. До її інтелекту, особливого шарму і вишуканості, а, водночас простоти, до якої, як хтось з мудрих сказав, не опускаються, а піднімаються.

Чи не тому він завів інтрижку зі своєю секретаркою. Знав, Ірина неодмінно про це дізнається. Може, навіть влаштує скандал і тоді він скаже про те, що не всі такі правильні, як вона.

Владислав помилився. Ірина тільки глузливо глянула на нього. Вдала, ніби нічого не сталося.

Якось на одній з вечірок він відверто залицявся до молоденької дружини відомого, але уже в літах підприємця. Той саме прихворів і «юна леді» була на вечірці одна. Ловив на собі цікаві погляди присутніх. Знав, що вони спрямовані і на Ірину. Вона ж поводилася, ніби усе відбувалося як належне. Підтримувала розмову, жартувала. Вибрала мить і підійшла до них, усміхнулася.

– Вам одній сумно, чи не так? – звернулася до жінки, якій він протягом вечора приділяв увагу. – Влад цікавий співбесідник. Він будь-кого може розважити. До речі, ми уже їдемо додому, у Владислава завтра зранку відповідальна зустріч. Можемо вас підвезти, ви ж, мабуть, теж спішите додому? До речі, як здоров’я вашого чоловіка? Передавайте від нас вітання.

Сказала це голосно, спеціально, аби усі почули. Владислав був готовий убuтu Ірину, але заперечити не посмів. Навпаки, підтакнув дружині.

Удома намагався обняти Ірину.

– А ти правильно зрозуміла: я справді хотів «виручити» цю жінку. Вона була така самотня.

– Ти хотів зробити боляче мені. Тобі це вдалося. Жаль тільки, ти не знаєш сам, що хочеш довести.

Він не сподівався від дружини цих слів. Відвертих і беззахисних. Ірина і тут перемогла, сказавши правду.

Напевне, ще один раз вона була з Владиславом такою ж відвертою. Коли поверталися з села, де жила його старенька мама. Ірина сиділа поруч задумана, притишена.

Тримала у руках букет чорнобривців – мама щедро насівала їх довкіл хати. Владислав і тут не розумів дружину – удома, біля їхнього особняка цілий розарій, а вона везе ці простенькі квіти.

Гнав щодуху легківку – швидкість була його пристрастю. Ірина поклала руку йому на плече.

– Не спіши. Пам’ятаєш, як ти вперше завіз мене до села, до своєї мами? Взагалі, я хочу тобі щось сказати.

Пам’ятає. Але до чого ці слова? І він, і вона знають: це було зроблено більше для людей, задля традиційного обов’язку познайомити невістку зі свекрухою. Утім, може, він помиляеться. Бо Ірина якось одразу знайшла спільну мову з його матір’ю. От і нині про щось довірливо шепотілися без нього на кухні.

– Знаєш, про що я подумала? Про те, що твоя мама зовсім старенька, хвора. Їй нелегко жити одній у селі. Давай купимо їй квартиру у місті або взагалі заберемо до нас. Місця вистачитью

Він ледве не з’їхав з дороги від несподіванки. Це вже щось справді нове.

– А кому вона тут, у місті, потрібна? Так, мама немолода. Скільки їй лишилося. І тратити гроші на квартиру.

– Господи, як ти можеш? Невже не боїшся, що там, на небесах.

– Небеса глухі. І сліпі, Ірино. Інакше

Владислав не доказав, що інакше вони, ці небеса, не допустили б того, що він діяв останнім часом. Що давно уже за спиною тестя й Ірини влаштовував різні бізнесові справи з вигодою лише для себе. Відкрив нову фірму на своє ім’я, забувши, що гроші – сімейні. Утім, Ірина хотіла ніби щось сказати.

Але дружина уже сиділа далека і чужа.

І тільки через місяць, коли Ірина подала на розлучення, Владислав дізнався, про що вона хотіла повідомити йому у той день. Ірина чекала дитину. Першим, хто дізнався про це, була його мама. От і зрозумій жінок.

Утім, майбутня дитина – ще не причина виселяти його з квартири. Він судився з Іриною за кожен сантиметр, точніше, з тестем, на якого був записаний особняк. А якщо не хочуть Владислава бачити, нехай компенсують грішми. Щодо бізнесу, Владислав був спокійний – він давно перебрав на себе, що міг. Врешті, тільки довів, що в одному ні тесть, ні Ірина не помилилися – у його організаторських здібностях. Підписаний контракт – ще одне яскраве підтвердження цього.

Після такої удачі справді можна розслабитися. Навіть поїхати відпочити у якийсь дорогий санаторій чи за кордон. Тепер він може собі щось подібне дозволити. А тим часом – до нової подружки.

По дорозі купив шампанське, цукерки. Мчав своєю розкішною іномаркою, незважаючи на потік машин. Колись Ірина просила його стишувати швидкість. Чому раптом згадав про колишню дружину? Може, заїхати? Знав, Ірина нaрoдила сина. Владислав його і досі не бачив. Якось зателефонував, але наткнувся на сталевий голос тестя.

– Ти отримав усе. Більше туr твого нічого нема, – ось що почув у відповідь. Нема і не треба. Чому взагалі він згадує про це? Про той день, коли Ірина везла з села чорнобривці. Якби тоді Владислав вислухав її. Ні, так не годиться, геть від спогадів, від сентиментів. Натиснув на «газ», пішов на обгін. І тільки в останню секунду помітив, як на його легківку, певне, з не меншою швидкістю мчав вантажний фургон.

Отямився у лікарні.

– У вас є хтось з рідних? Назвіть адресу, телефон, – чув далекий, ніби з підземелля голос лікаря.

Рідні? Мама. Господи, він і не пригадує, коли був у неї. Ні, вона зовсім стара, нічим йому не зарадить. Ірина? Тепер і вона – чужа. Але ж у нього по-справжньому більше нікого нема. Зачекайте, що з його руками, з yciм тілом? Ні поворушитися, а ще він нічого не бачить.

– Отож бо. За вами потрібен особливий догляд. Назвіть хоч якийсь телефон, – просив лікар.

Те, що у палату зайшла Ірина, Владислав зрозумів одразу: лише вона з його знайомих жінок користувалася такими парфумами. Вони пахли вербовими котиками, шкіркою мандарина і ще чимось невловимо свіжим, весняним. Присіла на краєчок ліжка.

– Не хвилюйся, тобі не можна. Добре, що ти назвав медикам мою адресу. До речі, вони запевняють: усе буде гаразд. Руки-ноги тобі складуть. Хребет – не пошкоджений, значить, будеш ходити.

Навіщо ці слова? Він і сам це знає. Хай ліпше розпитає, що з його очима?

Ірина вловила його думку.

– Тут складніше. Лікар каже, пошкоджений нерв. Може, треба буде кілька oпeрацій. При необхідності – направлять до Києва.

Владислав відчув: вона підвелася.

– Ще прийдеш, Ірино?

– Не знаю. Я зробила усе необхідне. Розпорядилася коштами для лікування, найняла тобі няню.

Час, здавалося, тягнувся безкінечно. Владислав пережив одну oпeрацію, другy, третю. Потім був Київ, консультації різних медичних світил. Усі розводили руками: хіба диво і час повернуть йому зір. Треба вчитися жити заново. Головне – спокій, позитивні емоції.

Легко сказати. Після року усіх митарств справи у його фірмі далеко не успішні, а якщо чесно – ніякі. Ні прибутків, ні нових контрактів.

– Поїдьте до мами. Ви казали, вона живе у селі. Там тихо, спокійно. Якраз те, що вам треба. Відпочинете від лікaрень, потім направимо вас у центр реабілітації, – радив професор.

Хіба у нього був вибір? Бродив стежинами маминого саду. Тепер тільки вона, а ще паличка – його супутники. Він же нічого не бачить. Справді, над ним лише сліпі небеса. Здається, Владислав вимовив це уголос.

– Навіщо про сумне? Гості у нас скоро будуть, – то у відповідь на його слова мама.

– Гості? Звідки? До нас же, крім твоїх сусідів ніхто не приходить, мамо.

– Не знаю. Але гості таки будуть, бо вранці до хати залетіла ластівка.

Як і тоді, у лікарні, Владислав упізнав Іринині парфуми. Чув, як ішла до нього поміж старих яблунь.

– Ти?

– І не одна. Я привезла тобі сина. Ось, він уже сам ходить.

Маленька тепла долонька торкнулася Владиславової щоки. Чи то справді, чи йому здалося, ніби на мить, на долю секунди він побачив яскраве сонячне проміння, що пробивалося крізь голубе небо.

РЕКЛАМА:

Джерело - https://osoblyva.com