Не послухала ні неньки, ні родичів, поїхала з надією, що і там її, як колись у домі маминої сестри, приймуть за рідну. Помилилася.

 У чужій країні свої закони. Доля до сироти то горнеться, то колеться.

Коли Настя пoмuрaла, то просила сестру: «Хоч вважай на мою дитину, Віро, бо хто догляне крихітку. Знаю, що важко тобі буде, бо своїх маєш п’ятеро». Віра, дивлячись на посіріле від бoлю сестрине обличчя, крадькома витирала гірку сльозу та заспокоювала Настю як могла. Коли ж її не стало, відразу забрала Галинку до себе. Через рік після cмeрті мами на будівництві зaгuнyв і батько дівчинки.

Минули літа.



Галинка виросла, пішла до школи. Вона давно називала Віру мамою, а та мала її за доньку й, здавалося, любила більше за рідних діток.

Була дівчина доброю та лагідною, цікавою до науки, любила читати. Після школи Галинка вступила до вишу, знайшла там не тільки повагу, а й багато друзів. Зустріла і своє перше кохання. Він також був студентом, щоправда, іноземним.

Галинка цілком довірилася Ахметові, з ним була щасливою, від нього й наpoдила дитину. Коли закінчила виш, зібралася з малюком до коханого на батьківщину.

«Що ти, Галю, чиниш? Невже немає більше хлопців? Аж якийсь пройдисвіт, ще й чорний, як сажа!», – бідкалася мама Віра та вмовляла донечку зостатися. Не послухала ні неньки, ні родичів, поїхала з надією, що і там її, як колись у домі маминої сестри, приймуть за рідну.

Помилилася. У чужій країні свої закони. Білошкірій невістці відразу сказали прийняти віру. Галина, яка була щирою християнкою, відмовилася. Тоді й почалося пeклo. Ахметові брати знущалися над нею, як хотіли, а він мав одружитися з дівчиною, яку залишив, їдучи на навчання в Україну.

Довгими ночами Галина оплакувала свою долю. Згадувала домівку, лагідну маму Віру, рідних. Туга за ними краяла її сeрце. Повернутися додому соромилася, а мучитися на чужині більше не мала сили. Виходу з ситуації, в яку потрапила, не бачила.

Та котрогось дня до неї підійшла жінка – сусідка Ахметової родини. Родом вона з Росії. Колись потрапила в сільце так само, як тепер Галина. «Береги себя, дочка. А то они тебя в рабство продадут. Брось все и уезжай отсюда». Вона дала їй адресу свого брата в Каліфорнії, допомогла з грішми і документами.

Вночі Галина з дитиною зникли. Дядько Аркадій тепло прийняв українку. Він жив сам у розкішному будинку. Давно виїхав з Росії за кордон до своїх знайомих. Влаштувався тут на роботу, одружився з американкою. Та дружина пoмeрла, дітей їм Бог не дав, тож залишився коротати віку самотою. Довгими вечорами він гомонів з Галиною про її батьківщину, бо людина завжди лине душею до родинного гнізда.

Згодом Галя знайшла роботу – доглядала дев’яносторічну матір одного заможного каліфорнійця. Її син безтямно закохався в Галину, запропонував руку і сeрце. Погодилася.

Живе Галина з чоловіком у любові і злагоді, тішиться дітками. Дядька Аркадія вона доглядала до старості. На знак вдячності й прихильності до неї він заповів їй свій будинок.

У ньому й замешкала Галина сестра, яка із сім’єю переїхала до Каліфорнії. І хоча Галя вже американка, та серцем лине в Україну, а в молитвах щиро дякує Господу за те, що, крім терпіння та випробувань, дарував сироті щастя і огорнув її своєю ласкою і благодаттю.

Оксана КИШКАНЮК.

Джерело - http://intermarium.com.ua