За плечима – ангел і мамина молитва: Дівчинка мовчки слухала, як родина на маминих поминках гризлася, куди її подіти.

Ангел у білих шатах стояв біля вікна і щасливо усміхався. Може, це був хтось із лікарів. Можливо, марево… А, може, й ні…

– Не візьму я її до себе! У мене своїх двоє дітей. Чоловік копійки заробляє. Ще й батько лежачий, – з притиском мовила Люська.

– Але ж вона донька твоєї рідної сестри, – настоювали родичі. – Шкода сироти.

– І що?

– Держава допоможе.

– Ага! От Оленин батько десь вештається, хай держава його шукає, аби допоміг чи до себе забрав.

Дівчинка мовчки слухала, як родина на маминих поминках гризлася, куди її подіти.

– Якби знаття, що Дмитро справді Оленчин батько.



Але ж… Дитина начебто не від нього…

Родичі на Оленку не звертали уваги, немов її тут не було. Обговорювали покійну маму. І батька, якого дівчинка не пам’ятає. Мама за життя не сказала Оленці жодного поганого слова про батька. Лише дивувалася:

– Кому ж пекло наше з Дмитром щастя? Хто його з вітром пустив?

Коли Тетяна захворіла, хотіла знайти колишнього чоловіка. Можна було б здати аналізи, аби довести батьківство. Але сестра вперто відмовляла:

– Олені одинадцять років. А Дмитро від тебе пішов, коли вона зовсім малою була. Всі роки мовчить, як риба об лід. Якби хотів – дався б чути…

…Сестри рідні, але різні. Так казали про Таню і Люську. Таня була молодшою. Росла доброю, спокійною. Гарненькою. А Люська завжди насуплена. Повнувата. Коли злостилась, гризла нігті. Хлопці її дражнили. Вона їх лупцювала. І шалено заздрила сестрі.

Кавалерів у Люськи не було. Аж поки не почав залицятися Орест з приміського села. Не тому, що палав коханням до дівчини, яку знав зі школи. Хлопцеві набридло жити з вічно п’яними батьками. Люська була щаслива. І вискочила за Ореста заміж. Батьки поділили хату: половину віддали старшій доньці.

Орест був ледачий. Люська пильнувала, аби чоловіка не вигнали з чергової роботи. І щоб оковитої не нюхав.

Тетяна вивчилася на бухгалтера. Працювала на одному з містечкових підприємств. Там і познайомилася з Дмитром. Коли Люська побачила майбутнього сестриного нареченого, зрозуміла: вона Таню не просто не любить – ненавидить. Дмитро гарний, модно одягнений, освічений. Не те, що Орест. Люська аж схудла від заздрощів.

– Нічого, сестричко, колись твоє щастя закінчиться, – шепотіла, наче змія.

…Тетяна дізналася про вагiтнiсть, коли Дмитро був у відрядженні. Сказала вдома. Батьки зраділи. А Люська…

– Не твоя це дитина, не твоя, Дмитре, – при кожній нагоді в’їдливо кидала швагрові ще до народження маленької.

– Не говори дурниць.

– Моя сестричка веде бухгалтерію Олексієві. Чула, він до Таньки давно не рівно дихає. І не тільки…

– Знаю про бухгалтерію. І Олексія також. Таня в нього просто підробляє.

– Саме так, «підробляє». В ліжку. Та він їй платить більше, ніж вона на своїй роботі має. Чи, може, Олексій такий крутий бізнесмен?

Новонароджена доня була схожою на Таню. Люська зловтішалася:

– А я тобі, Дмитре, що казала? Взагалі, дівчата на батьків подібні. А тут… І, до речі, Олексій з букетом під пoлoговим вистоював. Недаремно, ой, недаремно він холостякує

Дмитро дивився на маленьку і переконував себе: «Не моя дитина. Нічого спільного». Так і сказав дружині.

– Дмитре, побійся Бога!

– Все я знаю. Не виправдовуйся.

Люська заходила поглянути на племінницю, а насправді – вчергове вколоти Дмитра. Коли Оленці виповнилося півтора року, подружжя розлучилося. Дмитро подався геть. Оскільки був нетутешній, його в містечку більше не бачили.

Нарешті Люська «вкусила» шматок радості. Зловтішалася. А Тетяна не могла втямити, хто розпускав чутки, через які розпалася сім’я…

На Тетяну посипалися негаразди. Закрилося підприємство, де працювала. Рятував підробіток в Олексія. Раптово помepла матір – тpoмб обірвався. Невдовзі після цього зліг батько. А потім і сама занедужала.

– Оленко, що б не трапилось, за твоїми плечима завжди буде ангел і моя молитва, – казала доньці Тетяна. І Олена це завжди пам’ятала.

Люська не зізналась сестрі у своєму ганебному вчинку навіть тоді, коли та лежала на смepтному одрі. Так і залишилася жити з непрощеним гріхом.

У містечку була школа-інтернат, туди й потрапила Оленка. Їй було ліпше серед чужих, аніж біля рідної тітки. Тому дівчинка не любила канікул. Ще рідше їздила до тітки, коли вступила у виш.

Ігор Петрович був молодим удівцем. Статний, перспективний, заможний. Студенткам викладач подобався. А йому приглянулась Олена. Скромна дівчина з важкою, довгою косою. Одна з найуспішніших на курсі. Він дізнався, що вона підпрацьовує нянею. Староста групи пояснив: Олена – сирота.

Тітка не рада її бачити. Про це сказав дівчині Орест «по секрету», коли був під «мухою». Люська таки не впантрувала чоловіка: почав добряче прикладатися до пляшки. І злилася, що її доньок наче зачарували: в жодної нема кавалера. «Боліла» Люську й друга половина хати. Але не могла прихопити Оленині «квадрати». Проте найбільше муляло Люсьці, що в Олені вона бачила покійну сестру: вродливу, з розкішною косою, добру і розумну.

Олена гуляла в парку з маленьким Тарасиком, поки його батьки проводили вихідні у Карпатах. Назустріч йшов Ігор Петрович. Вдавши, що нічого не знає про підробітки студентки, запитав:

– Невже цей гарненький малюк ваш?

– Що ви?! – почервоніла Олена. – Я… я працюю нянею. У вільний від навчання час. Тож пари не пропускаю.

– Отже, я не маю шансу запросити вас на горнятко кави? Вибачте, звучить банально. Але я справді хотів би вас запросити на каву. Ви мені подобаєтесь. І це вже не банально.

Розгублена дівчина кліпала від несподіванки очима. А малий з цікавістю розглядав чужого дядька.

…Коли після закінчення інституту Олена сказала тітці, що виходить заміж за свого викладача, тією від злості і заздрості аж затіпало.

– Що, голову немудрому дівчиськові задурив? Йому скільки років? П’ятдесят? Шістдесят? Колишня жінка твоєї коси ще не пробувала обірвати?

– Нічого такого й близько немає.

– Хто він, а хто – ти. Про це подумала?

Орест, похитуючись у дверях, слухав розмову.

– Чуєш, Олено, виходь за свого професора. І трим… тримайся подалі від тієї зміюки… тітки твоєї. То вона матір твою розлучила з Дмитром. Я все знаю. Все чув. Тепер… каюся… каюся… Мав сказати це Тані. Змовчав, дурень. Гріх на душу взяв. Ти того… прости мені. Прости…

– Як розлучила? – не могла втямити Олена.

– Як?! А сказала, що ти не Дмитрова донька. Нагуляна. А він повірив. Хвостом крутнув.

– Замовкни, п’яний бовдуре! – верескнула Люська.

– Не замовкну! Покаятися хочу. Це ти, зміюко, свою сестру зі світу звела. Дитину осиротила.

Олена запитально дивилася на Люську. Тій аж моторошно стало. Здавалося, її пропікають поглядом сестрині очі…

Час для Ігоря Петровича рухався неймовірно повільно. Його дружина наpoджувала первістка. Сина. Вони чекали на малюка чотири роки. Вагiтнiсть проходила складно. Чоловік раз-по-раз поглядав на годинника. Страшенно хвилювався за Оленку.

Лікарі щось говорили, радили пopoділлі. А її свідомість була, наче в тумані. І раптом крізь пелену болю почула мамині слова:

– За твоїми плечима – ангел і моя молитва…

Малюк голосно сповістив світ про свій прихід. Полегшено зітхнули лікарі.

– Дякую, мамо, – душею прошепотіла Олена.

Ангел у білих шатах стояв біля вікна і щасливо усміхався. Може, це був хтось із лікарів. Можливо, марево… А, може, й ні…

Автор: Ольга Чорна, журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”

Джерело - https://intermarium.news