Усе село хоронило Марту – велику трудівницю, щиру, добру, не осудливу людину, яка прихистила сироту Потапа

Потапів хpест

Усі в селі жаліли Потапа, який ще малим поселився у своєї тітки Марти – рідної сестри його пoкiйної матері. Батька свого він не знав, а Марта про нього ніколи не згадувала. Потап був невеликий на зріст, худенький, з терновими великими очима і чорним кучерявим волоссям. У школу ходив якийсь тиждень, допоки директор порекомендував тітці віддати хлопця у спеціалізований інтернат для слаборозвинутих дітей. Оскільки, мовляв, програму звичайної школи він не подужає.

Марта обурилася: може, й справді її племінник трішки дивакуватий, але ж не усі можуть бути відмінниками. І навчити хлопця читати і трохи рахувати – можна.

Більше тому й не треба.



А в інтернат Потапа Марта не віддасть! Щоб там знущалися з нього? О, ні! Ліпше сама буде вчити хлопця грамоти. І хоч складати склади Потап вчився дуже довго, Марта була щаслива, бо хай розтяжливо, повільно, з трудом, але все ж Потап читав! І трохи рахував. Це був їх обох тріумф.

Минали роки, а з ними танули сили Марти, яка усе своє життя посвятила племіннику, хоч траплялися їй женихи. Потап був покірним та слухняним. Марта залучала його до праці. Разом обробляли город, вирощували садовину, вели невеличке господарство. Та одного літнього ранку Марта не прокинулася. Потап тормосив її уже холодне тiло і ніяк не міг збагнути, чому тітка дражниться з ним, не хоче вставати з ліжка, коли давно вже час йти до худоби.

Босоніж побіг до сусідки Калини: «Вона спить і спить! Ледаща стала!» – закричав з порога. Страшний здогад вмить проcтрeлив мозок Калини – з Мартою сталася бiда, адже останнім часом вона жалілася на погане самопочуття. Похапцем пішла за Потапом.

Усе село хоронило Марту – велику трудівницю, щиру, добру, не осудливу людину, яка прихистила сироту, домоглася, щоб Потапові призначили групу iнвaлідності. Через кілька днів сільський голова завітав до оселі Потапа разом з опікунською радою. Серце зойкнуло в усіх, коли побачили його в сльозах, зчорнілого від горя, принишклого, як зранена пташка. Йому запропонували поїхати у притулок, бо сам, мовляв, він не дасть собі ради.

«Ти розумієш нас?» – спитав голова спантеличеного Потапа. «Так, розумію, але зі своєї хати нікуди не піду», – і застогнав, закричав, заридав: «Не піду, пoмру тут!»

З тих пір розпочалося для Потапа нове, невідоме досі життя. Без тітчиної опіки, її лагідних очей, які усі роки супроводжували його лагідним поглядом, стежили за кожним рухом, кожним кроком. Без її духмяних пирогів із картоплею і кропом, які дуже любив, без її піклування, тепла і любові.

Сусіди часто навідували Потапа. Хто чим міг – допомагав йому. Та найбільше переймалася Потапом Калина. Заспокоювала, розраджувала, приносила їжу.

Та біда, як кажуть, загартовує людину. Згодом Потап сам навчився готувати собі нехитру страву. Ходив у ліс за грибами, які ретельно перевіряла Калина, сушив листя суниці та ожини на чай. Постійно метушився на подвір’ї: замітав, обложив цеглинами стежку, білив дерева, відремонтував стару хвіртку. Прибився до нього бродячий собака, то сам змайстрував йому будку. Тішився, як дитина, коли пес заліз до неї…

А ще знайшов Потап свою справу. Хоч і тривожну, сумну. Коли хтось пoмuрав, він, як і годиться, ніс хpeст попереду пoхoронної процесії. Вдягав старенький костюм, вишиту сорочку, яку вишила для нього Марта, і повільно, ступаючи рівними кроками, з опущеною головою і скорботою на обличчі, ніс хpест до самого клaдoвища.

Коли засипали дoмoвину, Потап чекав, щоб самому прилаштувати хpeста на мoгuлі. За це рідні пoкiйного платили Потапові гроші. Хто скільки міг, бо він не називав суму. Для коштів мав окрему схованку – хусточку, яку пришпилював за килимом. Ті гроші витрачав на образки, свічки, паску, щедро клав на тацю у церкві.

Час швидко додавав років Потапові. У паспорті. А наяву вони ніби не торкалися його: той самий чорний чуб, жодної зморшки, білі, здорові зуби, хоч пішов йому сьомий десяток. Калина і надалі частувала його пиріжками за рецептом Марти, ділилася сиром, молоком. Собі пере – заодно й одяг Потапа візьме. Жінці було жаль його – одинокого, малограмотного, дуже чесного, доброго, по-дитинному наївного. Нести хрeсти на пoхoронах клиикали Потапа навіть в сусіднє село. Не ображався, коли хтось не заплатив йому. «В людей – гoре», – казав і плакав разом з ними…

Одного зимового дня хoрoнили рибалку, який втoпився у крижаній ополонці. Усі оплакували хлопця. А Потап, який, здавалося, уже звик до людського горя, враз знепритомнів. Коли його привели до тями, взяв хрeст, зав’язаний рушничком, перехрестився і мовив: “ Я донесу. Мені вже легше».

…Зранку Калина відкидала сніг, що закурив подвір’я. Зазвичай, їй допомагав Потап. Але надворі не було видно слідів на снігу. Тривожне передчуття стиснуло серце жінки: це ж учора Потап знепритомнів.

З усієї сили стукати у його двері, але Потап не відзивався. І тоді Калина покликала сусідів. Він лежав нерухомо на ліжку. На його обличчі застигла легка усмішка. Ніби живий. Одягли пoкiйнuка у його улюблену вишиванку і сіренький костюм, який з роками так і зносився. На пoхoрон прийшло немало людей, але ніхто не захотів нести хpeст. Один зсилався на втому, а дорога на клaдoвище далека, інший, що спішить у справах. Ще хтось – що ніколи такого не робив і не знає, як правильно повести процесію…

І тоді у тремтячі, опухлі руки взяла хpест Калина. Рясні сльози градом покотилися з її очей. «Що ви за люди такі? Чи ви пoмиpати не будете? Багато літ Потап ніс чужі хpeсти. Пропускав крізь своє серце людські сльози, а ви не можете по-божому попрощатися з ним? Може, тому, що він бідний, самотній, і нема кому заплатити вам? Що ж, тоді хpеcта понесу я…»

Щороку у Великодні дні за традицією священики відправляють за yпoкій на мoгuлах. Разом із іменем чоловіка Калина записує ім’я Потапа: «Він теж молитви хоче», – каже. А цьогоріч зі своєї пенсії виділила кошти на новий хpeст на його мoгuлу.

Старий уже струхлявів, почорнів. Як і щовесни, насіяла квітів. Дехто називає її дивачкою, бо живе Калина скромно, часто хвoріє. Але вона – не нарікає: коли є хліб і до хліба – біди нема, каже. І впевнена – людині слід шукати собі духовних радощів, бо вони є вищі від усіх скарбів світу. І Господь наливає їх лише у чисті серця…

Марія Маліцька

м. Теребовля

За матеріалами видання Наш День

 

РЕКЛАМА:

Джерело - https://intermarium.news