“Після розлучення ми ще шість років були разом, я на щось сподівалась”

Ми познайомилися і закохалися одне в одного. Потім була біла сукня, клятва, що будемо разом в радості і в печалі, грандіозні плани на майбутнє. Ми повинні були жити довго і щасливо. Але склалося все інакше.

Сім’я, дитина, робота, будинок, і в центрі цієї круговерті ми з Андрієм – засмикані, рoздрaтoвані, розгублені. І з кожним днем ​​все далі один від одного. Свaрки все частіші, поцілунки все рідші.



Обрaзи, дoкoри, грюкання дверима. Я не могла повірити в те, що це відбувається саме з нами. Куди ділося наша велике кохання? Чому в наші стосунки прокралися холод і відчуження?

Андрій приходив з роботи все пізніше і засипав на дивані перед телевізором. Сeкc пішов з нашого життя разом з коханням, але ж ми були одружені всього шість років. Одного разу я не витримала і в гарячці чергового скaндaлу випaлила, щоб Андрій забирався з нашого будинку.

– Ти впевнена, що хочеш цього?

– Я впевнена, що не хочу так жити. Він зібрав речі і переїхав до батьків. Не знаю, чого я чекала. Що він повернеться і вибачиться? Що прийде з букетом квітів і скаже: «Давай почнемо все спочатку»?

Але замість цього через два місяці я отримала повістку до суду на розірвання шлюбу.

– Вибач, я повинен був тебе попередити. Нерозумно вийшло – сказав він мені по телефону.

– Ти просто мене випередив. Я сама збиралася подати заяву на розлучення – мої слова були напівправдою-напівбрехнею, і я сама не змогла б визначити, чого в них більше. «Схаменіться, у вас же дитина, – намагалися надоумити нас мої і його батьки. «Ні, – відповідали їм, – ми так вирішили.»

Молоді були, вперті, охоловши ще від недавніх свaрoк і образ, прийшли до згоди тільки в одному: ми обидва хочемо розлучення. І ми його отримали. Коли прозвучали слова судді, що ми більше не є подружжям, мене охопило дивне почуття.

«Нас більше нічого не пов’язує? Кожен може йти своєю дорогою?» Андрій якось дуже звично обійняв мене, а мені стало сумно. Коштувало великих зусиль взяти себе в руки і не розплакатися.

– Слухай, пообідаємо разом? – раптом запитав він.

– Останнє спільне застілля?

– Це залежить тільки від нас.

Це був дивний обід. Ми сиділи один навпроти одного і мовчали. Ніхто не наважувався запитати, що буде далі. Розлучення розлученням, але у нас був п’ятирічний син і ми волею-неволею повинні були бачитися.

– Я замовлю ще кави, – сказала я і стала шукати в сумочці гаманець.

– Заспокойся, я заплачу.

– Ти не зобов’язаний.

– Ірино, перестань, будь ласка. Ми раптом стали такими ввічливими, спокійними, попереджувальними – важко було повірити, що це ми. Адже зовсім недавно могли розмовляти один з одним тільки на підвищених тонах. Така ось метаморфоза.

– Так, щоб не забути. – Андрій почав нишпорити по кишенях куртки. – Ось. Ключі від твоєї квартири. Я вагалася всього кілька секунд.

– Залиш їх у себе. Так, про всяк випадок.

– Гаразд, нехай будуть, – посміхнувся Андрій і причепив два ключа на загальну зв’язку.

Ми разом вийшли з кафе, а потім кожен пішов в свій бік. Чоловік (я ніяк не могла звикнути називати його колишнім) приїжджав до Кості один-два рази на тиждень. Спочатку ці зустрічі давалися нам дуже нелегко. Як себе вести? Як розмовляти? Адже син постійно дивиться на нас. Оцінює. Спостерігає.

І ми з Андрієм, не змовляючись і навіть не озвучуючи вголос своє рішення, стали намагатися вести себе так, ніби нічого не сталося. Майже нічого, за винятком того, що тато тепер живе не з нами, а з бабусею і дідусем.

Але сім’я залишилася сім’єю. Така позиція вимагала відповідної поведінки, і ми стали практикувати сімейні виходи “у світ” – ходили втрьох в зоопарк, в кіно, в «Макдоналдс». У підсумку нам вдалося те, що вдається небагатьом парам після розлучення – ми зберегли дружні стосунки. Більше того, вони стали значно тепліші, ніж були останні місяці шлюбу.

Тепер ми могли розмовляти без взаємних докорів, образ і крику.

– Пам’ятай, ти завжди можеш на мене розраховувати – не втомлювався повторювати Андрій.

– І ти на мене теж – запевняла я. Коли я розповідала сестрі і подругам про наші нові стосунки з Андрієм, вони тільки недовірливо хитали головами. Не могли повірити, що люди можуть так «цивілізовано» розлучитися.

Розлучення дійсно змінило нас. Причому, на краще. Може, так трапилося, тому що не було взаємних претензій і марних очікувань. Не було тисячі дрібниць, через які міг спaлaхнyти скaндaл. Не було сцен, сліз, звинувачень.

Все змінилось.

– Завари чаю, – зазвичай просив Андрій з порога. – Посидимо, поговоримо.

Ці дружні посиденьки поступово увійшли в звичку. Так само, як і сімейні обіди, щонеділі. Я знову готувала те, що він любив. Борщ з грибами. Відбивні. Сирну запіканку. Після обіду ми йшли гуляти, а якщо була погана походу – дивилися телевізор. Дуже часто у мене з’являлося відчуття, що ми знову сім’я. Але починало темніти, і Андрій йшов.

– Ви не думали знову пожити разом? – запитала якось сестра.

– Навіщо? – здивувалася я, – щоб знову зненавидіти один одного? Нас обох все влаштовує в нинішній ситуації.

Сестра здивовано знизала плечима, але ми-то з Андрієм прекрасно розуміли, що нічого не хочемо міняти. Нам було зручне таке життя. Порізно, але як би разом. Через два роки після розлучення ми просунулися в наших стосунках ще далі – разом поїхали у відпустку.

– Костя так зрадів! А чого не зробиш заради дитини, – говорила я всім.

І це знову була напівправда-напівбрехня: син справді скакав козеням від радості, але ніяких особливих жepтв з мого боку не було. Я хотіла, щоб ми поїхали відпочивати втрьох. Тільки одного ми з Андрієм не врахували – діти, як правило, засинають раніше, ніж дорослі. А коли діти сплять, у їхніх тат і мам з’являється час на розмови за пляшкою легкого вuна, на пoцілyнки.

У перший раз все сталося абсолютно звичайно. Я знала його, він знав мене, ми обидва хотіли цього. Ми не роздумували, чи є в цьому якийсь сенс і що буде далі. Це просто були хвилини солодкого забуття. І траплялися вони все частіше, навіть коли ми повернулися з відпустки. Як назвати те, що нас пов’язувало? Роман? Домовленість? Каприз?

– Що у тебе за звичка всьому давати назви? – безтурботно посміхався Андрій. – Нам так зручно, нехай і надалі залишається все, як є. Він мав рацію. Це дійсно були псuхолoгiчно комфортні, зручні як домашні тапочки стосунки.

Часом мені хотілося раз і назавжди покінчити дивну гру в «як би шлюб», знайти іншого чоловіка, створити нову сім’ю. Мій колега Сергій давно вже давав зрозуміти, що я йому дуже подобаюся. І одного разу я здалася – прийняла його запрошення в кафе. Але відчувала себе так, немов зраджую чоловікові.

– Щось не так? Тобі пoгaно в моїй компанії? – допитувався він.

– Просто сьогодні невдалий день, – брехала я. – Гoлoва бoлuть. Вибач, але я, мабуть, піду додому.

– Ми ще зустрінемося? Може, в суботу?

– Вибач, але в суботу ніяк не можу – домовилася з чоловіком.

– А я думав, ви розлучилися.

– Так, п’ять років тому. Але звичка називати Андрія чоловіком залишилася. Розумієш?

– Ні, не розумію. Я теж після розлучення, але не говорю про свою колишню «дружина».

Що я могла заперечити? Знизала плечима, квапливо попрощалася і втекла.

Андрюша іноді просив погладити йому сорочку або пришити ґудзик. Я просила його привезти з магазину тумбочку або полагодити кран. Ми разом проводили свята і ходили в школу на батьківські збори. Він називав мене «дружина» і тільки потім додавав «колишня». Звичайно, вечори я проводила одна, але відчуття, що у мене є нормальна сім’я, міцно вкоренилося в підсвідомості.

Ми з Андрієм свідомо намагалися не бачити пасток нашого «як би шлюбу». Але навіть сама ідеальна система стосунків має свої недоліки. Спільні обіди і прогулянки не можуть замінити спільного життя. Тепер у кожного з нас був свій власний світ. Щоб зрозуміти це, знадобилося довгих п’ять років.

– Куди ми поїдемо у відпустку в цьому році? – запитала я одного разу. – Може в Грецію?

– Знаєш, я. – зам’явся Андрій.

– Дорого? Може, ти і прав, – посміхнулася я. – А що ти скажеш про Туреччину? Пам’ятаєш, як ми їздили туди сім років тому? Костику тоді було.

– Послухай, у мене вже є плани.

– Сюрприз? І куди ми поїдемо?

– Ми? – вирвалося у нього.

У мене пересохло в горлі.

– Я думала. Адже щороку. – мені стало ніяково. Я очікувала, що відпустка ми проведемо як завжди разом.

– Просто я – йому теж було ніяково. – Я познайомився з жінкою. Власне я давно її знаю, тільки. У нас поки що нічого серйозного, вона просто подруга, але я хотів.

– Поїхати з нею – закінчила я за нього. – А як же Костя?

– Кості вже десять років. У цьому році він може поїхати в табір. У такому віці хлопчакам цікавіше з друзями, ніж з батьками.

Я слухала Андрія і не вірила своїм вухам. Як він міг говорити про це так спокійно? Як ніби нічого не сталося!

– Як ти міг? – зірвалася на крик. – Я думала, що ми.

– Оксана, якщо ти забула, ми в розлученні.

– Я пам’ятаю про це, але ж я.

– Ти була і назавжди залишишся для мене близькою людиною. Ти народила мені сина.

– Значить, я всього лише мати твоєї дитини? А як же наші зустрічі, наші.

– Послухай, я нічого тобі не обіцяв.

Я раптом відчула страшенну втому.

– Іди. Іди з моєї квартири.

Андрій з докором подивився на мене. Неначе це я зробила щось не так. А потім встав, одягнувся і вийшов. Я вибігла на сходову площадку, простягнула руку: «Ключі».

Він засунув руку в кишеню і дістав в’язку ключів. Відчепив два.

– Візьми.

Я закрилася в квартирі. Через двері я чула, як він заходить в ліфт, їде вниз.

На що я розраховувала? Що ми постарієм в нашому зручному «як би шлюбі»? Що будемо їздити у відпустку, навіть коли Костя виросте? Що ніхто з нас не закохається? Господи, якою наївною я була! Тільки тепер вперше оплакала наше розлучення і вирішила розлучитися з колишнім чоловіком по-справжньому: у своєму сeрцi і в житті. Я знаю, це буде нелегко. Але легше жити з думкою, що мене чекає щось хороше в майбутньому, ніж постійно озиратися в минуле.

РЕКЛАМА:

Джерело - https://osoblyva.com