Така любов буває тільки раз в житті: майбутня свекруха вже ненaвиділа осоpужну чужинку, бо ж невісткою бачила лише Наталю

Ольга тримала в руках довгоочікуваного листа – нарешті! Володя, єдиний син, написав з армії. Листи приходили часто. Та материнське серце все одно хвилювалось. Тремтячими руками відкрила конверт. Так, у нього все гаразд, він щасливий. Далі… Вже не могла читати.



«…Зустрів своє перше кохання – Рузу, яка відповіла йому взаємністю…» Син був впевнений, дівчина їм сподобається. Коли приїде додому з війська, привезе фото. А там уже вирішиться, де їм жити – в Україні чи у Вірменії?..

А як же Наталя? Ольга так мріяла, щоб невісткою була тільки вона. Про це ж і синові не раз писала. Та й хлопець ніби не байдужий був до дівчини. А тут раптом якась чужинка. Її, зовсім незнану, вже майже ненaвиділа. Та як вона посміла?.. Невже її син не пам’ятає, як Наталя на проводах плакала?

Ольга нічого не відповіла синові. Нехай приїде додому, отямиться… Теж мені – несподіване кохання. Вони з батьком поговорять з ним. Він слухняний – і чужинку, була майже впевнена, викине з голови…

Володимир, відслуживши два роки, повернувся додому. Через кілька днів мати перейшла до справи. Мовляв, йди до Наталки, запроси її до клубу, адже вона тебе вірно чекала…

Володя тактовно відмовчувався. Намагався по-доброму поговорити з матір’ю про дівчину з Вірменії. Переконував, він тільки її любить, це його доля. Мати бачила, як світліло його обличчя при згадці про неї, теплішав погляд. Та наче не чула його – не хотіла чути. Не для того вона пестила єдиного сина, щоб він їхав світ за очі. У такі хвилини Ольга нeнавиділа осоружну вірменку, лаялась й казала: “Я мати, я знаю, що ліпше для моєї дитини…”

Аби догодити батькам, а особливо неньці, Володя навіть спробував кілька разів зустрітися з Наталкою. Та серцю не накажеш. Їх стосунки були тьмяними й нещирими. Згодом дівчина зрозуміла, що хлопець байдужий до неї, і тривати так більше не може…

Невдовзі зустріла у клубі парубка з сусіднього району, почала з ним здибатися. Ольга шаленіла:

– Як ти міг, Влодку, таку дівчину прогавити, де ж таку хорошу ще знайдеш?

– А я вже знайшов, тільки ви цього не бачите…

Володимир часто згадував Рузу, їх зустрічі, як присягалися одне одному у вічному коханні. Пригадав, як, прощаючись, вона міцно тримала його за руку, наче відчувала, що вже більше ніколи не зустрінуться…

Володя зібрався уже їхати до коханої. Одружаться без батьківського благословення. Та трапилась біда – батько важко тpaвмувався, впaв зі стриху. Довгі лікарняні ночі біля хворого, проблеми з хребтом. Коли батькові стало вкрай зле, прикликав до себе сина:

– Слухай, Влодко, не смій перечити матері. Як мене не стане, хто про неї піклуватиметься?..

До тижня часу батька не стало… Володя наче злaмався. Знову, як колись в дитинстві, біг до лісу, до свого дерева. Міцно обіймав його й плакав. Тільки тут він міг бути самим собою, справжнім.

Ольга часто повторювала, що їх, рідних, тепер тільки двоє на білім світі. Син відмовчувався, не хотів засмучувати матері.

Через рік Ольгу наче підмінили – тільки й мови було про одруження сина. Випитувала у знайомих, сусідів, далекої родини, як би то її сина з дівчиною познайомити. Та щоб була розумна, вродлива і свекрусі не перечила. Бо вже дуже хочеться матері невістки й онуків… Та хлопець наче зачарований, повторював, що не може забути Рузу…

Так минуло довгих десять років. Володя листувався з коханою. Обіцяв і сам щиро вірив, що обов’язково до неї приїде. Нехай вірить і чекає на нього…

Несподівано отримав листа від Шушана, Рузиного батька. Писав, що ніколи не простить Володимиру зpади. Аж тепер дізнався хлопець, що його мати написала листа дівчині в Єреван про те, що її син одружується… Батьки не змогли, а може, не встигли доньку розрадити… Через три дні згорьована дівчина нaклaла на себе руки, залишивши записку, що кохає Володю і життя без нього не має жодного сенсу…

Тепер на Володю жаль було дивитися. Він так довго жив надією, що мати все ж зрозуміє його і погодиться на цей шлюб. А тепер… Він ходив, як примара, зчорнів. Мати не розуміла, що трапилось: невже ота вірменка знову йому пише?..

Коли Ольга привела синові чергову наречену, він уже не стримався. Кричав так, як ніколи. У крикові цьому виливав свій бiль і жаль за втраченим коханням. Жбурнув їй листа… Тільки тоді Ольга збагнула, що накоїла…

Літа минали. Ось Володимиру вже за п’ятдесят, та й Ользі уже чимало літ – життя добігало кінця. А в голові й досі у неї були лише одні запитання, відповіді на які навіть з плином часу годі було отримати: чому вона, мати, не зрозуміла справжні почуття сина, чому життя його занапастила? Старенька тепер спокутувала свій гріх, молилась за душу Рузи. Просила прощення у Володі словами: ”Синку, життя надзвичайно коротке, аби стpaждати…”

А він, самотній та посивілий, з прикрістю усвідомлював, що не відрікаються, коли люблять. І здавалося, тільки тепер зрозумів, що його щастя – справжнє, велике – пройшло повз.

Оксана ВОЛОШИНА, видання “Свобода”.

РЕКЛАМА:

Джерело - http://intermarium.com.ua