Сергій Лозниця: “У “Донбасі” я показав здичавіння в умовах зникнення влади”

“Донбас” із самого початку не передбачає жодного “втішання” або світла в кінці тунелю.

Фільм Сергія Лозниці “Донбас” виявився, мабуть, найбільш обговорюваною вітчизняною картиною цього року. Фільм отримав премію за найкращу режисуру в Каннах на конкурсі “Особливий погляд”. Ця стрічка стала претендентом від України на “Оскара”. І буквально недавно ця ж картина стала фаворитом вітчизняних кінокритиків у рамках премії “Кіноколо-2018”.

“Донбас” Лозниці — моторошнуватий неогоголівський гротеск про наше XXI століття; про його мертві душі й божевільні одруження, вічних наречених і приречених женихів, — у тій самій сірій зоні, на Сході України, в координатах фейкових республік.

Ця ж важка й некомфортна картина — про свою-чужу землю, вже випалену, як душа людська, в умовах зони.

“Донбас” — фільм, який одні емоційно прийняли, а інші не прийняли категорично — саме про той перевернутий світ, що заточився й котиться в якусь веселу невідому прірву. І в такому ось процесі падіння є очікувані мотиви кафкіанської абсурдної безнадійності, є образи людиноподібного (як ніби за Теффі) трагічного карнавалу у воєнних умовах, у межах наперед заданого абсурду.

“Донбас” із самого початку не передбачає жодного “втішання” або світла в кінці тунелю, а також туманних надій на незбутнє краще. Це авторське талановите кіно в певному ракурсі і фіксує черговий період напіврозпаду.



З усіма його результатами й наслідками.

Як відомо, основу цієї стрічки становить низка реальних епізодів і ситуацій на Сході, які автор і трансформував: від документа до ігрової стихії. І в цьому сенсі надійними союзниками (“трансформаторами”) для режисера стали наші яскраві актори, які давно дружать із гротеском та всіма його можливими складовими, — Тамара Яценко, Олеся Жураківська, Людмила Смородіна, Георгій Делієв, Наталя Бузько, Ніна Антонова, Олена Хижна, багато інших.

У “Донбасі” досить розгалужена копродукційная структура — Україна, Німеччина, Франція, Голландія, Румунія. І, можливо, вже цей факт — далеко не останній у серйозних шансах потрапити в шорт-лист “Оскара” як найкраща картина іноземною мовою.

Фільм, про який так гучно сперечаються, поки що можна побачити в українському прокаті. Заодно можна відчути і його некомфортність, безкомпромісність, навіть якусь небезпеку, оскільки режисер торкається (далеко не скальпелем) багатьох зяючих ран — на тому східному фронті, де, як і раніше, без змін. І, звісно, після перегляду “Донбасу” глядача не відпускає стан розчавленості, спустошеності, а згодом виникають запитання — етичні, моральні, геополітичні, суто політичні. Різні.

На деякі з цих запитань і відповів Сергій Лозниця.

— Сергію Володимировичу, це запитання могло б бути адресоване, швидше, кінокритикові, ніж кінорежисерові, але цікава саме авторська відповідь — які, на ваш погляд, точки перетину між картинами “Щастя моє” (2010) і “Донбас” (2018)? У мене чомусь виникла думка, що погана розбійна дорога зі “Щастя” і привела всіх нас на Донбас (в об’ємному значенні).

— Можна сказати й так: те, про що ми вас попереджали, сталося.

У 2009 р. шукати локації для фільму “Щастя моє” ми поїхали на Донбас. Об’їздили там усе й повернулися. У результаті, фільм знімали в Чернігівській області, але спогади про поїздку залишилися.

Три мої фільми — “Щастя моє”, “Лагідна”, “Донбас” — у багатьох аспектах взаємопов’язані як історія в розвитку. Ці фільми описують розпадання простору, в якому ми опинилися через розвал імперії.

У “Донбасі”, на відміну від попередніх картин, я втратив головного героя. Він мені не знадобився. Героєм стає ситуація, якщо так можна сказати.

— Ваш “Донбас” усе-таки більше розрахований на внутрішнього чи на іноземного кіноглядача?

— Для мене так питання ніколи не стояло. Я не розраховую фільми для того чи іншого глядача. Я знімаю те, що мене хвилює й турбує, і роблю це так, як умію й знаю. І, крім усього, фільм — це художній твір, що живе за своїми законами і керується цілями, які інколи можуть відрізнятися від наративу.

А якщо ми говоримо про розуміння картини, то, звісно, її розуміють по-різному ті, хто посвячений у контекст, і ті, хто далекий від нього.

І не йдеться про вітчизняного чи іноземного глядача. Йдеться про знання стану справ у країні та культури, в якій цей твір мистецтва виник.

— У “Донбасі” немає умовного українського Донбасу тільки тому, що автор упевнений, що його там справді вже немає? Чи, на ваш погляд, його там ніколи й не було? Чи в “Донбасі” представлені настрої домінуючої частини населення?

— Ви ставите питання так, наче ми обговорюємо не фільм “Донбас”, а звіт спеціальної дослідницької комісії про стан речей на окупованій території. Мені здається, що неправильно так ставити питання, оскільки — я не комісія і фільм — не звіт. Звіт має прагнути бути об’єктивним і відповідати меті, декларованій у заголовку.

Жоден фільм не може бути об’єктивним, і претендувати на об’єктивність — вводити в оману глядача. В мистецтва інші завдання.

Герніка — це місто у Країні Басків, але коли ми кажемо “Герніка” — ми говоримо не про місто, а про щось інше: про жахіття війни, яке запам’ятав Пабло Пікассо, а він же ніколи не бував у Герніці, проте його дуже вразила звістка про бомбардування.

Мене вразило те, що я бачив і чув про події 2014—2015 рр. Я побачив у всьому цьому щось, що мені здалося дуже важливим. Ось це здичавіння в умовах зникнення влади я й запам’ятав.

А український Донбас — це інша тема, і хтось, можливо, зніме й таку картину.

— Фільм позначив розкол думок кіноглядачів: одні кажуть, що коли це й фарс, то брутальний, і не може бути там усе так погано, а інші кажуть, що коли там усе так, як у фільмі, то, можливо, від них і треба відгородитися стіною. Звідси припущення: чи не може такий фільм спричинити ще більший розкол в Україні? Чи цей розкол і так неминучий? Чи митець, взагалі, не зобов’язаний обтяжувати себе прогнозуванням таких настроїв?

— В історії з “Гернікою” є продовження. Мені здається, його доречно згадати. Коли в 1940 р. німецькі війська взяли Париж, до Пабло Пікассо прийшли з гестапо. На столі в художника була листівка з репродукцією “Герніки”. “Це ви зробили?” — запитав гестапівець. “Ні, це зробили ви”, — відповів художник.

Думки про картину належать не мені. Вони належать глядачам і відповідають їхній культурі, вихованню, освіті. За це теж відповідає кожен перед собою.

Жоден фільм не здатен розкол посилити чи послабити. Фільм може його виявити.

— Чи передбачалося якесь авторське надзавдання у зв’язку з “Донбасом” — наприклад, показати цю територію як частину України, як “просто Донбас”, як “русский мир”? І чи не виникала в процесі роботи ідея художньо розширити межі перезнятих вами документальних роликів?

— Я не знаю, що таке авторське надзавдання, і ніколи не оперував такою категорією. У фільму є тема фільму, є тема кожного епізоду, є сюжет — моральний, алегоричний, є смисли.

Фільм представляє нам палітру різноманітних проявів корупції в суспільстві, що розпадається.

Те, що відбулося на окупованій території, і те, як це відбувалося, може відбутися де завгодно на пострадянському просторі.

Я бачу ці події на Донбасі як наступний крок у розпаді Російської імперії. І розпад цей триває ось уже сто років.

Коли розпався СРСР, еліта країни мусила вирішувати ті ж самі питання, які не були вирішені у 1917 р.

Ось ми в цій історичній точці й продовжуємо тупцювати. І рішення немає. І навіть розуміння, що треба робити, немає.

Якщо ви не хочете, щоб цією пухлиною покрилася вся країна, треба хоча б описати те, що відбувається, і потім над цим думати.

Я запропонував свій погляд. Як казали римляни, “я зробив усе, що зміг, і нехай той, хто може, зробить краще”.

— Війна різко змінює людей, одних вона робить гіршими, інших (які захищають свою землю), можливо, кращими. Від чого все це залежить? І яке співвідношення тих і тих, за вашими спостереженнями?

— Війна нікого не робить кращим. Це омана. Війна — це легітимація суспільством права на вбивство в ім’я декларованих цілей. Як право на вбивство може когось робити кращим?

— Тоді в чому, на ваш погляд, різниця між нинішніми конфронтуючими сторонами на Донбасі — не в політичному, а в людському вимірі?

— Одні захищають свою землю, інші намагаються її відібрати. А правда ж проста й очевидна для всіх. Навіть для агресора. Але при цьому багато хто чомусь воліє гратися в хованки. Це дивно.

— Чому ця затяжна війна — поки що (можливо, поки що?) — так і не народила ні “На Західному фронті…”, ні навіть “Тьомной ночи”, де кулі свистять по степу, а вітер гуде в дротах?

— Війна народжує тільки ненависть, розруху і страждання. Великі книжки з’являються з іншої причини, — людське намагається протистояти дикунству й варварству, жага життя протистоїть жазі смерті.

Роман Ремарка “На Західному фронті без змін” з’явився через десять років — у 1929 р. Чи з’явиться щось важливе й значне тут і зараз — на це воля провидіння. Таланти й генії народжуються не “чомусь”. Вони просто народжуються.

— Після всього побаченого й відчутого (на війні, по різні її боки) чи можемо об’єднатися? І чи треба? І якщо так, то як? І що є цей “об’єднавчий” клей для різних людей, для суспільства загалом?

— Як учить нас історія, війни минають, і з часом пам’ять про біль зникає теж. Час лікує. Це все відбудеться, але боюся, що ми цього не побачимо.

Поки що в цьому протистоянні кульмінацію не пройдено. Суперечності, які роз’єднують сторони, світоглядного характеру, і так просто їх не вирішити.

— Ну а ось як тилу співіснувати з фронтом, що повернувся в нього, коли одні навіть не наближаються до страшної межі, а інші її переступали, і не раз? Як налагодити це подальше співжиття?

— Це таке древнє питання, що постає під час і після всіх воєн та потрясінь, — а як бути далі? А як бути після жахів ГУЛагу, голоду, громадянської війни, Другої світової, після всіх цих десятиліть взаємного знищення? Що з цим усім нам робити, і як із цим співіснувати?

І те, що війна спалахує й триває знову, свідчить, що ми не знайшли рішення.

Я не можу дати пораду іншому, але знаю, що я можу робити, — знімати про це фільми.

— Нинішнього року у вас вийшов ще один резонансний фільм про війну — “День Перемоги”, німецька документальна картина, яка переносить глядача в берлінський Трептов-парк, коли 9 травня відзначають світле свято. Цей фільм мені поки що не вдалося побачити, але чи правдиве моє передчуття, що ця картина саме не про перемогу, а про поразку?

— Ні, це фільм про інше. Це другий мій фільм про пам’ять, про можливість чи неможливість її зберігати, здатність чи нездатність розуміти, що сталося колись, і вже не з нами, про жертовність і про жертв, які, як це не дивно, створюють людські спільноти, про політиків, які використають цю особливість для своїх потреб, і про людей, для яких біль і пам’ять про втрату — не порожній звук.

Про все те, що існує у своїй внутрішній суперечливості й раптом так очевидно проявляється в одному місці і в один час того самого дня, який так і не став Днем Пам’яті.

Титри

Сергій Лозниця народився 5 вересня 1964 р. в Барановичах (Брестська область, Бєларусь). 1981-го вступив у Київський політехнічний інститут, 1987-го закінчив цей виш, захистивши диплом за фахом інженер-математик. До розпаду Радянського Союзу працював науковим співробітником в Інституті кібернетики (розробка експертних систем, систем прийняття рішень та проблеми штучного інтелекту). В 1991-му вступив у ВДІК (майстерня Нани Джорджадзе). 2001-го виїхав у Німеччину. Художні фільми — “Щастя моє” (2010), “В тумані” (2012), “Лагідна” (2017), “Донбас” (2018). Серед документальних і короткометражних проектів — “Портрет”, “Чудо святого Антонія”, “Блокада”, “Майдан”, “Події”, “Старий єврейський цвинтар”, “День Перемоги”, “Процес”.

РЕКЛАМА:

Джерело - https://dt.ua/interview/sergiy-loznicya-u-donbasi-ya-pokazav-zdichavinnya-v-umovah-zniknennya-vladi-292870_.html?fbclid=IwAR2TBvdFkd8xqv5abgnodsfiJQb_eSyJpOVEP834YtJ7HphXMLrWqlbKuU4