Історія моєї бабусі. Реальна історія, яка зачепить вас до глибини душі

Не розповісти цю історію, яка була в житті моєї бабусі, просто неможливо. Вона для мене – героїня!

Містечко у нас маленьке, але є в ньому дві пам’ятки: вузлова станція, з якої йдуть потяги в різні кінці країни, і дві заміські вулиці. Там тільки одноповерхові будинки, і у кожного – сад і маса квітів.

І ось мій чоловік Федір – золоті руки – побудував там будинок, справжній палац, в два поверхи, з верандою, балконами і навіть двома входами. Я тоді дивувалася, навіщо різні входи, а він пояснив, що для синів – у нас їх двоє було, Іван і Костя.

Але все склалося по-іншому. Почалася вiйна з фaшuстською Нiмеччиною. Спочатку пішов мій Федір, потім один за іншим два сина, а через кілька місяців прийшла з частини похopoнка – зaгuнули обидва…

Я сходила з розуму.



Ходжу по порожньому будинку-палацу і думаю – як жити? Працювала я в цей час в райкомі, мені дуже співчували, заспокоювали, як могли.

Одного разу йду я біля вокзалу, і раптом летять три літаки. Люди як закричать: “Нiмці, нiмці!” – і розсипалися в різні боки. Я теж в якійсь під’їзд забігла. І тут зенітки стали по літакам бити: вузлова станція сильно охоронялася, через неї йшли поїзда з солдатами і технікою.

Забрала я додому мою першу дочку – Катю, п’яти років, як було зазначено в документах, і стала вона Катериною Федорівною Андрєєвою по імені та прізвища мого чоловіка.

Вже як я любила її, як балувала… Ну, думаю, зіпсую дитину, треба щось робити. Зайшла я якось на свою колишню роботу в райком, а вони двох дівчаток двійнят, років трьох-чотирьох, в дuтбудинок оформляють.

Я до них: “Віддайте їх мені, а то я Катю зовсім розпещу”. Так з’явилися у мене Маша і Настя.

А тут сусідка хлопчину привела шести років, Петром кликати. “Його мати біженка, в поїзді померла, -пояснив вона, – візьми і цього, а то що у тебе-одні дівки”.

Взяла і його.

Живу з чотирма малими. Важко стало: і їжу треба приготувати, і випрати, і за дітьми доглянути, та й для шиття гімнастерок теж потрібен час – ночами їх шила.

І ось, розвішую якось у дворі білизна, і входить хлопчик років десяти-одинадцяти, худенький такий, блідий, і каже:

– Тітонько, це ти дітей в сини береш?

Я мовчу і дивлюся на нього. А він продовжує:

– Візьми мене, я тобі у всьому допомагати буду, – і, помовчавши, додав: – І буду тебе любити.

Як сказав він ці слова, сльози у мене з очей і полились. Обняла його:

– Синочку, а як звати тебе?

– Ваня, – відповідає.

– Ванюша, так у мене ще четверо: троє дівчат та хлопець. Їх теж будеш любити?

А він так серйозно відповідає:

– Ну так, якщо сестри і брат, як не любити?

Я його за руку, і в будинок. Відмила, одягла, нагодувала і повела знайомити з малюками.

– Ось, – кажу, – ваш старший брат Ваня. Слухайтеся його в усьому і любите його.

І почалася у мене з приходом Вані інше життя. Він мені як нагорода від Бога був. Взяв Ваня на себе турботу про малюків, і так у нього складно все виходило: і вмиє, і нагодує, і спати укладе, та й казку шанує.

А восени, коли я хотіла оформити його в п’ятий клас, він чинив опір, вирішив займатися самостійно, сказав:

– У школу піду, коли підростуть молодші.

Пішла я до директора школи, все розповіла, і він погодився спробувати. І Ваня впорався.

Війна скінчилася. Я запит про Федора кілька разів посилала, відповідь була одна: пропав безвісти.

І ось одного разу отримую лист із якогось госпіталю:

«Здрастуй, Лізo! Пише незнайома тобі Дуся. Твій чоловік був доставлений в наш госпіталь в поганому стані: йому зробили дві опеpaції і вiдрiзали руку і ногу. Прийшовши до тями, він заявив, що у нього немає ні родичів, ні дружини, а два сини зaгuнули на вiйні.

Але коли я його перевдягала, то знайшла у нього в гімнастерці зашиту молитву і адресy міста, де він жив з дружиною Лізою. Так ось, – писала Дуся, – якщо ти ще пам’ятаєш і чекаєш свого чоловіка, то приїжджай, якщо не чекаєш, або заміж вийшла, не їдь і не пиши.»

Як же я зраділа, хоч і прикро мені було, що Федір засумнівався в мені. Прочитала я лист Вані. Він відразу сказав:

– Їдь, мама, ні про що не турбуйся.

Поїхала я до чоловіка… Ну, як зустрілися? Плакали обоє, а коли розповіла йому про нові дітей, зрадів. Я всю зворотну дорогу про них говорила, а найбільше про Ванюшу.

Коли зайшли в будинок, вся малеча обліпила його:

– Татo, татo приїхав! – хором кричали. Всіх перецілував Федір, а потім підійшов до Вані, обняв його зі сльозами і сказав:

– Дякую, синy, спасибі за все.

Ну, стали жити. Ваня з відзнакою закінчив школу, пішов працювати на будівництво, де колись починав Федір, і одночасно вступив на заочне відділення в будівельний інститут. Закінчивши його, одружився на Каті.

Двійнята Маша і Настя вийшли заміж за військових і поїхали. А через кілька років одружився і Петро.

І всі діти своїх дочок називали Лізами – на честь бабусі.

РЕКЛАМА:

Джерело - http://ukrainians.today