Найкращі і найгірші документалки «Київнаукфільму»

Як потужна команда документалістів повільно скочувалася в езотерику і псевдонауку. Дивимося найвідоміші роботи Фелікса Соболєва і компанії: від радісних мрій 60-х до сумних кошмарів 80-х.

Для сучасного глядача «Київнаукфільм» асоціюється насамперед з витворами класиків мультиплікації — Володимира Дахна, Давида Черкаського, Алли Грачової.  Хто не знає «Козаків» чи «Капітана Врунгеля»?

Але міжнародної слави студія в свій час зажила саме завдяки профільній діяльності — документалістиці. В ті часи документальний кінематограф був чи не єдиним острівцем свободи в зацензурованому кіносвіті. Фантастика, притча, соціальна критика — формат дозволяв усе, якщо вдало змонтувати. Тому і не дивно, що в 1960-80-х роках на «Київнаукфільмі» зібрався колектив справді інновативних і обдарованих кінематографістів. Потім їх назвуть «Київською школою документалістики».

При обмежених матеріальних ресурсах, їм вдалось розширити межі жанру, зловити дух часу.



Кіно, яке вони створювали не було просто документом. Документальність в авторитарній державі — річ взагалі умовна. Ні, їхнє кіно було «проектом». Чистим візіонерством. І розбилось від першого ж зіткнення з брудною реальністю. До вашої уваги коротка біографія студії «Київнаукфільм» — її злету і болісного падіння.

СВІТЛІ ПОЧАТКИ. 
«Київнаукфільм» був заснований в 1941 році на базі відділу «Техфільм» Київської кіностудії (тоді ще не Довженка). Початок історії доволі традиційний: пересиділи війну в евакуації, в 1950-х випускали кондову агітхроніку про цемент; в 1959 відкрився цех мультиплікації, який згодом переріс в окреме художнє об’єднання; 1966 — переїхали в новий комплекс на Лісовому масиві. Саме тоді, у середині 1960-х на студії формується «золотий склад» — кістяк, на якому триматиметься колектив. Це — Фелікс Соболєв (режисер з 1960), Євген Загданський (головний редактор студії з 1961), Борис Остахнович (директор з 1965).

Соболєв — батько-засновник «школи». Творець, візіонер, філософ (Але яким би талановитим він не був, без протекції доброзичливого керівництва і йому доводилось знімати різний агітшлак про лани семирічки). Загданський, який сам був письменником-фантастом, міг не лише оцінити візуальні ідеї Соболєва, але й виступити в якості співавтора-сценариста. Таким чином народився, наприклад, фільм 1968 року «Сім кроків за обрій».

Присвячений він одній з улюблених тем Соболєва — «прихованим можливостям» людського організму. Тема для документалки ризикована — надто велика спокуса поринути у метафізику. Мусимо наперед констатувати, що з цією спокусою режисер впорався не цілком. Сюжет тим часом доволі простий: автор ставить запитання, а чи не підійшла людина в цей вік інформаційого перенасичення (і це сорок років тому, ага) до межі своїх інтелектуальних можливостей. Консультант стрічки професор Петровський замість відповіді іронічно пропонує глянути на деякі унікальні здобутки людського мозку. Далі нам показують асорті з дуже нерівнозначних епізодів. Для прикладу: мнемонік і рахівник Шелушков запам’ятовує багатозначні цифри і обчислює подумки складні рівняння, шаховий гросмейстер Таль проводить сеанси одночасної гри всліпу. Запитань це все не викликає. А як тоді бути з експериментом «шкіряний зір», учасниця якого нібито читала долонею написи в запечатаному конверті — які розумні пояснення можна цьому дати? А що казати про перекладача Дрожжина, який водить машину із зав’язаними очима, лише поклавши руку на плече пасажира і вловлюючи його «ідеомоторні акти»? Нам дійсно показують це авто, яке в супроводі міліції намотує кола літнім Києвом. В цьому місці, як і в багатьох інших явно не вистачає фахового коментаря. На виправдання Соболєва можна сказати те, що в цілому оповідь зберігає раціональний підхід. Схоже, йому справді кортіло розбіратися в усіх феноменах. Шкода, що не знайшовся кмітливий і скептичний науковець, який би розставив крапки над «і».

Але найкращі твори у доробку Соболєва все ж обійшлися без сумнівних довколанаукових спецефектів — мова йде про два фільми, створені у співавторстві зі сценаристом Юрієм Аліковим — «Мова тварин» 1967 року і «Чи думають тварини» 1970. Саме вони принесли авторам більше десятка дипломів міжнародних кінофестивалів, а в 1972 — і Державну премію СРСР в галузі літератури і мистецтва. Фільми — чудово проілюстровані, спеціально до зйомок було виконано низку наукових експериментів (в ході одного трупі довелось вручну нумерувати близько тисячі бджіл). Об’єднує їх спільна, якщо не тема, то умонастрій — з дистанції років я б назвав його «пантеїстським». «Людина і тварини — живий ланцюг природи», — говорить оповідач, лише погорда і короткозорість заважають людині жити в гармонії з біосферою. Тема, характерна для фантастики 60-х (і це варто пам’ятати хоча б з огляду на те, що Юрій Аліков сам був фантастом).

Фелікс Соболєв і оператор Леонід Прядкін

«Мова тварин» збудована просто — фільм слідує шляхом еволюції, висхідного розвитку. Від примітивних сигнальних систем (хімічних слідів у мурах) до більш складних (танок бджіл), ще складнішних (соціальна взаємодія у приматів) і нарешті тих, що досі не дешифровані — як мова дельфінів. Замилування дельфінами — загальна тема радянської науки і фантастики, згадати хоча б мієлофон Аліси Селезньової. От і автори фільму цікавляться, а чи не може бути так, що тварини ці розумніші за людей; що не ми їх вивчаємо, а вони нас. І залишають оптимістичні три крапки — якщо колись ми знайдемо таки спільну мову, дельфіни послужать нам чудовими провідниками в глибинах океану.

Сюжет фільму «Чи думають тварини» заснований на тій самій схемі — від простого до складного, через нерозривний континуум форм життя. Ось — найпростіші рефлекси і інстинкти (божа корівка повзе на світло, каченята слідують за першою побаченою істотою, хай то навіть гумовий м’яч), а ось вже значно цікавіші явища адаптації, навчання і навіть розумової діяльності (шимпанзе опановує інструменти, будує складні конструкції задля досягнення мети). А нагорі цієї драбини — Цар природи. Тональність фільму радше мажорна, але фінал змушує призадуматись. Кадри мавп’ячих пустощів змінюють врізки зі статистичними даними — «понад 600 видів перебувають під загрозою знищення». От, мовляв, і дохазяйнувалась мавпа. Забула, що досі є частиною макрокосму, а еволюція не дає божественної прерогативи (до останньої теми Соболєв звернувся також у короткометражці 1974 року «Біосфера. Час усвідомлення»)
ЗАСТІЙ І ПРОПАГАНДА. 
Творчі пошуки Фелікса Соболєва та його колег по студії тривали далі. Теми, які вони зачіпали, ставали все більш неортодоксальними — наприклад, у документалці 1970 року «Індійські йоги — хто вони?» Альмара Серебреникова цілком прихильно описувались асани, дихальна гімнастика йогів і навіть давався обережний натяк на потенційну користь медитацій (нехай і з застереженням, що це виключно в рамках «самонавіювання», а різні містичні забобони нас не цікавлять). Ще одна цікава робота Соболєва цього періоду — «Я та інші»; це там показують знаменитий експеримент, в якому піддослідна дитина називає чорну пірамідку білою тільки тому, що її назвали білою решта (підставних) дітей.

Здавалось, що з приходом застою гайки мали б прикрутити. І дійсно, відсоток пропагандистського і агітаційного матеріалу в фільмографії «Київнаукфільму» зріс (переможні звитяги у сільському господарстві, антиамериканські агітки тощо). Але Соболєва це ніяк не зачіпало. До пори. Аж до 1984 року.

Що сталося тоді, достеменно невідомо. Хтось стверджує, що режисеру кортіло позачергово отримати звання Народного артиста. Хтось, що від КДБ надійшла пропозиція, від якої не можна було відмовитись. В будь-якому разі, Фелікс Михайлович береться за роботу над фільмом «Під прицілом ваш мозок». Оточення зустріло проект з великою прохолодою — навіть давній колега оператор відмовився над ним працювати. Соболєву ледь вдалось залучити до роботи одного з учнів — Віктора Олендера. І така реакція була невипадковою — планувалася не просто агітка, а справжня термоядерна пропаганда, знята за останніми методичками КДБ. Назва в цьому випадку виглядає промовисто.

А по суті: в першій частині збережено ще хоч якусь видимість наукової дистанції — в ній розбирають прийоми і трюки буржуазної ідеології (як реклама наділяє товар символічною цінністю, як політичні кампанії наслідують стратегіям комерційної реклами). До «Кіногіду збоченця» Славоя Жижека не дотягує, але хоч якась піджива для розуму. Ближче до середини починається відверте накидання на вентилятор — ось вона, хвалена американська мрія, а розкажіть но про неї тисячам «зайвих людей» в черзі за безкоштовною юшкою! Згадають і про В’єтнам і про сумнозвісне лінчування негрів. Не погребують відвертим статистичним булшітом, розрахованим на затурканого обивателя (40 мільйонів безробітних в Америці, 100 мільйонів витрачені на зброю щогодини і тому подібне). Кінець же і геть скочується в есхатологію — з посиланням на Олдоса Хакслі (!) нам віщують тотальний контроль корпорацій над населенням. Психотронний ГУЛАГ, ні більше ні менше! Дивитись на це роздмухування військового психозу складно — з хорошого у фільмі хіба саундтрек Kraftwerk в окремих фрагментах.

Символічним в цьому світлі здається факт, що буквально перед самим початком зйомок бронебійного шедевру Фелікс Соболєв вмирає. Акт наруги над власним добрим ім’ям не відбувся, хоча Віктор Олендер, який продовжив зйомки, все ж помістив ім’я вчителя в титрах у чорній рамці.

ПРИБУЛЬЦІ ТА ЕКСТРАСЕНСИ.
Перебудова розкрила творчі шлюзи і «Київнаукфільм» затопило потоками різнобарвного кінотрешу. Все, що було неможливо — стало дозволеним. Нарешті замість притч і алегорій можна знімати життєву правду. Показати все, як є! На жаль, випробувати творчу свободу авторам чомусь закортіло аж ніяк не в царині соціальної критики. Їх потягнуло в езотерику. Ознаки загнивання на цьому етапі стали помітні неозброєним оком. Але перш ніж зануритися в каламітну круговерть хілерів, шаманів, контактерів і ясновидців хотілося б згадати два справді якісні фільми того періоду, які не лише відкрили «нові горизонти», але і зробили це з повагою до інтелекту глядачів.

Перший — «В пошуках прибульців» (1987), знятий все тим же Віктором Оленедером за сценарієм Євгена Загданського. Тема НЛО не те, щоб була заборонена в Радянському Союзі (згадати хоч би брошури товариства «Знання»), але всерйоз обговорювати її ще й на великому екрані було не бажано. Фільм починається з послання людям 2087 року, чим одразу ж видає свій задум: прибульці — лише привід поговорити про нас із вами, про людей. Саме цим він заповнений — неспішними розмовами і рефлексіями. У візуальному ряді — багато загальних планів, поїздок на електричці по засніжених просторах, абстрактних світлових ефектів. Автори фільму надають слово кільком ентузіастам уфології; особливо інтригує видіння НЛО над Києвом в грудні 1983 року, який пролетів над Оперним театром в сторону вокзалу. Більшість подібних свідчень потім зрізає науковець: частину кейсів НЛО він пов’язує із оптичними ефектами, а інші — з випробуваннями ракет чи польотами аеростатів. Проте фільм не поспішає з висновками, академічний скептицизм авторам чужий. Можливо, людство просто не заслужило контакту з неземним розумом? Мрія про НЛО повинна мотивувати нас ставати кращими версіями самих себе.

Дивним чином цей меседж резонує з іншим фільмом часів Перебудови — «Тлумаченням сновидінь» Андрія Загданського (1989) — нині американського незалежного документаліста і радіоведучого. В ньому вперше у радянському кіно була піднята тема психоаналізу і спадщини Зігмунда Фройда у цілому (фільм підкреслює це титром: з 1929 по 1989 праці Фройда в СРСР не видавались). Візуальний ряд — нарізка кінохроніки початку минулого століття, і саундтрек — мінімалістичний колаж шумів і звукових ефектів навівають тривогу і слугують ідеальним фоном для розповіді. Остання цілком збудована з оригінальних цитат Фройда. Дідусь Зіггі ставить людству доволі невтішний діагноз: не любов і братство, як переконують соціалісти, а страх і жорстокість — глибинна природа людини, лише трохи замаскована культурою. Єдиний спосіб згуртувати людей — спрямувати їхню внутрішню агресію назовні, проти Чужого. Здавалося б, кепські наші справи, але фільм все ж залишає простір для оптимізму: голос розуму тихий, а проте і вода камінь точить. Колись людина зможе подолати свого внутрішнього звіра.

Ось фільми, які спробували поглянути на екзотичні теми в філософському і гуманістичному ключі. Вони справді символізували нове мислення. Інші… інші були про екстрасенсів.

І цих останніх справді багато. При чому, езотерична мода пережила і Радянський Союз і саму студію Київнаукфільм в її класичному форматі. Наприклад, чи не першою документалкою, знятою за доби української незалежності був фільм «Мольфар з роду Нечаїв». Але заклав основу для цієї прикрої моди… ну гаразд, можна сказати, що фундамент — це «Сім кроків за горизонт» . І все ж у фільмі Соболєва останнє слово залишалося за професором психології. Якщо його консультація і завела стрічку на слизький паранауковий грунт, провина автора в цьому — мінімальна.

Зовсім інша ситуація була з двохсерійним фільмом «Дев’ять років з екстрасенсами» (1989). Зняв його уже відомий нам Віктор Олендер, і навіть з огляду на попепередні його заслуги пробачити таке майже неможливо. Почати хоча б із того, що у вступі автор зізнається: знайти для такої картини фахового консультанта було просто неможливо. Тому консультанта не буде. Все! Основна конвенція науково-популярного кіно була розбита. Те, що слідує далі — це не наука і не документалістика, це сумний пізньорадянський бедтріп.

Нам показують різноманітних фріків; прикметно, що більшість з них — інтелігенти, працівники освіти і культури. В зеленій напівтемряві своїх кухонь і віталень, подібних до печер чи то акваріумів, вони розповідають історії. Ось театральний режисер, він володіє телекінезом — змушує олівці літати, але зараз вам не покаже. Ось двоюрідна онука Федора Михайловича Достоєвського, телепат — бачить речі на відстані, подорожує на інші планети уві сні, розмовляє з янголами. А ось цій жінці надиктовуває посмертні вірші ніхто інший, як Володимир Висоцький. Не забули і відому авантюристку Нінель Кулагіну, публічно викриту ще за радянських часів. Фокусника Урі Геллера. І Вангу! Справжній паноптикум. Але Віктор Олендер не дає оцінок, для нього все це — незбагненні феномени, які людський розум нездатен осягнути. Відмовившись від критичного апарату дослідника і журналіста, він занурюється в містицизм.

Трохи обережнішою в цьому плані є документалка того ж 1989 року «Чаклуни ХХ століття» Валентина Марченка. Як мінімум, у неї були консультанти — солідна група учених, аж до членкорів АН УРСР. Подача теж більш-менш наукоподібна — нам навіть демонструють справжні експерименти. Наприклад, щодо впливу біоенергетики людини на колонії бактерій (радіотаксис!). Розповідають про «феномен Руденка» — нога пацієнта смикається від електромагнітного опромінення і також від… пасів руками (?). Хворого розміщують в якійсь екранованій камері і через фільтри пропускають «вплив екстрасенса», щоб дізнатися його… частоту (??). А потім на основі цих даних створюють апарат для лікування, і нібито ставлять з його допомогою на ноги паралізовану дівчинку.

В певному розумінні цей фільм ще гірший за витвір Олендера: перший хоча б не видає себе за науковий, а другий — це псевдонаука в чистому вигляді.

В цілому ж обидва є доволі гарною ілюстрацієї сумних процесів, які розгорнулись у масовій свідомості в пізньому СРСР. Деградація і криза марксистької ідеології вплинула згубно на всю систему наукового і експертного знання. Вакуум заповнили дикий обскурантизм, фанатична релігійність і забобони. Документальне кіно цілком послідувало за трендом, вперше документуючи не осяйні краєвиди майбутнього, а брудне і потворне сьогодення, з його розгубленими «колишніми людьми» радянської імперії, які ліплять пельмені на обідраних кухнях, дивляться по ТБ Кашпіровського, заряджають воду пірамідкою, обклеюють стіни іконами, біоаплікаторами і постерами Висоцького.

Прикро, але «Київнаукфільм» пройшов ту саму еволюцію, що і вся урбаністична культура радянської доби — вона була приречена на смерть, як і система, що її породила. І померла не з вибухом, а зі схлипом.

РЕКЛАМА:

Джерело - https://amnesia.in.ua/kyivnaukfilm?utm_campaign=tg&utm_medium=post&utm_source=amn&fbclid=IwAR2ZyPzpNzJsG4MKLEbp22iXOgUxzCOuBQbC6H9rzwhSvU_WDUF7eZLfQWw