Віртуальна історія кохання
Якось пізно ввечері, розсердившись на весь Світ, сама не знаючи чому, мої руки потягнулися на сторінку знайомств. Я довгий час не розуміла, навіщо я це роблю. Але було весело. Море приємних компліментів, телефон розривався від дзвінків. Для одних я була полячкою, яка погано говорить українською. Для інших прискіпливим стервом, яку цікавили тільки матеріальні блага. Комусь представлялася кваліфікованою прибиральницею, за спеціалізацією «Модернізоване миття підлоги в великомасштабних приміщеннях».
Так незвично було спостерігати за ходом думок опонентів, що мене веселив, наплив дзвінків, і всі такі різні. Але… Лише в одному листуванні я не змогла грати звичну роль. Запитайте чому? Не знаю, до сих пір не можу пояснити, що тоді зі мною сталося. Хоча… Це єдиний гідний чоловік, серед інших примітивів і трусів, який сказав: «Добре. Я приїду”. Його не лякала відстань, розчарування або невиправдані очікування. Пролунав дзвінок і я зрозуміла, що цей голос мені знаком. Ні, навіть не так, я ніби його вже чула або повинна була почути.
Зараз я не згадаю, з чого почалася розмова, але складалося враження, що я знаю його сотні років, а може і більше. І це були незабутні відчуття. Надзвичайно рідне, близьке, тепле – мені стало так спокійно, затишно і легко. Ми говорили годинами, здавалося, що наш розум довгі роки був заточений за товстими стінами фортеці, і ось, він вирвався на свободу.
З кожним днем я відчувала все більше бажання його побачити, обійняти і… Щоранку з його дзвінком я прокидалася, щоночі – лягала спати. Дивно, але сонце світило кожен день, Амурчики зграями літами навколо мене, наспівуючи романтичні серенади. Я зрозуміла, що закохана. Дивно, правда? Ти ще не бачив людини, лише голос формував певний образ в голові, а ти вже розумієш, що не можеш або не хочеш без нього жити.
Ось той довгоочікуваний день, коли робочий день «курить збоку», коли дзеркала доводиться спостерігати твою фізіономію кожну хвилину, коли на підлозі з’являються витоптані стежки – день зустрічі, перше побачення. Дзвінок. Чую в трубці телефону знайомий голос: «Я вже тут» і ноги самі по собі підкосилися. Ну, в сенсі не можуть йти… Не важливо. Серце б’ється, я йду, шкандибаю абияк до виходу, виходжу… А його немає. Тут я трохи заспокоїлася, вийшла далі і ось він, той довгоочікуваний момент. Перше, на що я звернула увагу, на ямочки, які прикрашали його посмішку. Він, немов лев, міцно стиснув мене в своїх обіймах, і я зрозуміла – це назавжди.
Ми не розлучалися ні хвилини. Пам’ятаю балкон. Боже, який вид з нього відкривався. Два тижні ми могли приємно милуватися лісом, відчувати його чарівний аромат. Два тижні ми милувалися зоряним небом, потопаючи в обіймах. І навіть рій ос, що постійно кружлял навколо нас, дзижчачи заздрячи наше щастя, потираючи лапками смугасті свої майки, не посміли зіпсувати романтичні вечори.
Світ розкрив перед нами свої обійми, наповнюючи наші життя новими емоціями і відчуттями. Ми – єдине ціле. Ми – Рай, який створили для себе самі. Ми як чебурашка і Гена, що ніколи не розлучаються (жартую), ми немов Шекспірівські герої Ромео і Джульєтта. Загалом, складно передати словами – це потрібно відчувати.
Таких прекрасних романтичних історій не так багато в житті, напевно, тому вони міцно уживаються в пам’яті, залишаючи лише приємні спогади. Неможливо забути, коли вас розділяють відстані, але ви прокидаєтеся, щоранку разом, і засинаєте під легке сопіння один одного. Неможливо забути, коли міцно стискаючи телефон, ти уявляєш його руку.
Любов, таке дивне почуття… Якось один великий чоловік писав у своїх нотатках про жінок: «Вони немов ангели, такі ж прекрасні, ранимі і чутливі». Так, так… Ось саме так я себе і відчувала, маленьким Ангелом, який потрапив в руки чертовски привабливого Диявола.
І ось настав той довгоочікуваний день. Ну, ви розумієте, про що я? Його чекають всі закохані дівчата…
Він, з букетом польових квітів, аромат у них особливий…, на білому коні, приїжджає до мене на роботу, і на тому місці, де ми вперше зустрілися – робить пропозицію. Дівчата, от тільки без сентиментальності. Він міцно стискає мою руку в своїй руці, наче боїться втратити, садить на коня, і ми мчимо в безхмарну далечінь нового життя. Є я, є він і весь Світ у наших ніг.
Але це з іншої казки. У моєї прекрасної історії ми не разом, і навіть не поруч. Ми прах спогадів, що залишився позаду, залишивши лише слід почуттів. Мій Диявол обрізав крила своєму Ангелу, віддалившись вглиб свого Ада, продовжуючи варити в казані втрачені душі.
Він продовжує жити і творити ангелів, а я… пишу цю ідіотську історію про віртуальну любов, тому що спогади не відпускають. Вони немов частина життя йдуть поруч, подумки відтворюючи все картини минулого. Є можливість виправити помилки, бути знову разом, знову!
Шукайте деталі в групі Facebook