Різдвяник розквітає в січні: Максим панiчно бoявся, що коли вазон не розквітне, життя взагалі піде на злaм

Максим прокинувся рано-вранці, либонь ще й п’яти не було, від пронизливої думки: за вікном, не заклеєним на зиму, мороз та вітер, і вазон на підвіконні змерз.

Обриси розлогої рослинки, його улюбленого різдвяника, чітко просвічувалися крізь світлі гардини, які місяць щедро залив холодним молочним сяйвом.

Вхопивши вазон у руки, мов до живого, прошепотів: «Зараз буде тепло. Ти мене пробач…»

Коли він востаннє поливав різдвяник? Минулого тижня чи минулого місяця? (Мама наказувала: з осені напувати рясно, взимку помірніше, але не забувати про полив, бо любить ця квітка теплу вологу).

Який сьогодні день, число? Натиснувши на кнопку мобільного, затуманеним поглядом уздрів: 24 грудня. Отже, до дня його народження залишилося зовсім мало часу. А що як раптом – не зацвіте? Максим відчув, як по його скоцюрбленому тiлу побігли мурашки. Ні, бути цього не може! Щороку, як за помахом чарівної палички, саме на його іменини зелені соковиті гілочки вкривалися яскраво-рожевими квітами. Це все мама підрахувала, це вона так зуміла посадити відламаний пагінчик. Лагідна, добра мама, Мавка-чародійниця. До неї подруги бігали на консультацію – як ту чи іншу кімнатну рослину вирощувати, і ще за саджанцями. Їхня невелика двокімнатна квартира тонула тоді у зелені. Вазони буяли на всіх підвіконнях, на серванті, на спеціальних, з хитромудрими кованими візерунками, поличках для квітів.

Та п’ять років тому неньки не стало, і завмep зелений рай. Хоч старався Максим попервах регулярно поливати домашню оранжерею, але помітив, що квіти все одно похнюпилися і не хочуть цвісти. Здогадався: вони сумували за господинею. Таки правду кажуть, що все живе, створене Богом, має чутливу душу!

Поступово частина квіткової «колекції» була роздарована сусідам та родичам, частина – безнадійно зів’яла. З усього колишнього буйноцвітного багатства залишилося лише кілька невибагливих кактусів та ще ось цей різдвяник, або, по-народному, декабрист, адже квітне завжди взимку. А бабуся Уляна якось сказала, що називають рослину ще й Варвариним цвітом, бо інколи її перше цвітіння припадає на день шанованої в народі великомyчениці, а це 17 грудня.

Читайте також  “Не віддавайте мене! Не треба! Хочу жити з вами!”: але хлопчика забрали, і Ганна залишилася самотньою

Хлопець накинув сорочку на тремтячі плечі і вийшов на кухню. Посеред столу, заваленого пляшками з-під гоpiлки і пивa, стояв кухлик з водою. «Вона порівняно тепла, відстояна», – зміркував. І замість того, щоб самому припасти до води, як це частенько траплялося з ним уранці, коли «труби гоpіли», поніс кухлик до спальні. Підлив свого різдвяника, трохи постояв, подумав.

До світанку було ще далеко, тож і задрімав, хоч не зовсім спокійним, сном. Марилися хащі, крізь які він продирався до світло-оксамитової галявини. На ній стояла мама з квітами в руках. Ні, то не мама, а якась інша жінка – молода і вродлива. Подивилася на Максима пильно і промовила: «Я – Варвара».

Останні передсвяткові дні збігли у звичній метушні. Мyчився над завершенням річного звіту, мотав нерви з діловими партнерами, які напередодні новорічних свят усе якось хотіли схитрувати і урвати з прибутків його фірми. Так, наче б тут мільйонами заправляли! Звісно, кожен розраховував відхопити додатковий куш на придбання подарунків дружині, дітям. А йому що – коли немає сім’ї, гроші не потрібні? Чомусь ця думка дуже дратувала, хоча гріхом сріблолюбства ніколи не був обтяжений. Тим часом у підсвідомість вповзло щось тривожне й очікувальне.

На запитання, як зустрічатиме Новий рік, а заодно й день народження, що припадав на 1 січня, з напускною бадьорістю відповідав: «Хіба мало є веселих компаній?»

Для себе вже давно вирішив, що цьогоріч не піде нікуди, обридло все і всі. Вдома святкуватиме один. От хіба що Зої подзвонить – давньому коханню, і якщо вона погодиться…

– Дякую за запрошення, Максиме. І як це ти про мене згадав? Навіть трьох років не минуло, – колишня подруга явно іронізувала. – Я з маленькою донечкою буду святкувати. І з чоловіком.

Читайте також  “Пиши листа Олегові, скажеш, що дитина його”: Оксана так і не знала, скільки матір заплатила медикам, щоб Іринка нapoдилася семимісячною

Як же картав себе за те, що наважився на дзвінок тільки за два дні до Нового року! Ледь заспокоївся навіяною силоміць думкою, що то на краще. Сам. Вільний і незалежний. В гордій самотині питиме на брудершафт разом зі своєю ювілейною датою, зі своїм тридцятиріччям. Ось тільки б різдвяник не підвів. Чомусь панiчно бoявся, що коли вазон не розквітне, життя взагалі піде на злaм…

Як на те рослина, здавалося, замкнулася в собі, незрозумілим був її намір. Бутони уже з’явилися, але вони були схожі на міцно стулені уста. Усміхнуться чи ні?

31 грудня пізно увечері Максим неквапом крокував до свого будинку, типової «хрущовки», в якій жив, скільки себе пам’ятав. Вузька ослизла стежка, що вела через двори, була найкоротшим шляхом від супермаркету в цьому районі, тож побрів саме нею. Сутеніло, і людей на вулиці траплялося мало, сиділи вже за накритими столами. З вікон навколишніх п’ятиповерхівок долинали веселі та гучні крики любителів зустрічати Новий рік «за чукотським часом» і мало не за всіма часовими поясами світу.

Біля свого під’їзду на дитячому майданчику Максим раптом помітив невелику зіщулену постать. «Батьки, мабуть, встигли добре хильнути, дитина в таку пору з дому вибігла, а їм хоч би що», – подумав. У мить, коли він порівнявся з лавочкою, на якій побачив «дитину», до двору завернуло таксі. Потужними фарами авто освітило фігурку, й тоді стало зрозуміло, що це доросла особа жіночої статі, вбрана у синій кожушок і білу шапочку. Дівчина різко озирнулася, глянула на хлопця, і її допитливий дивний погляд здався йому рідним та близьким.

– Пробачте, мене звуть Максимом, – а потім для чогось назвав своє прізвище, адресу, хотів додати ще щось важливе, бо тієї хвилини був певен: дівчина чекала саме на нього. Що це дуже давня знайома, ім’я якої через хвилювання не міг пригадати.

Читайте також  “Ти не моя мама! Я все знаю, мені однокласники в школі сказали, що ти мене удочерила” – слова доньки бoляче paнили дyшy

– Валя, – прозвучала тиха відповідь. – Але я не розумію, навіщо ви все це мені говорите…

– Як ви сказали – Варя? Варвара, значить. Яке рідкісне ім’я! Але де я вас міг бачити?

Доки з’ясовували, як кого звати і як могло трапитися, що Валентина приїхала в гості до подруги, а тієї вдома не виявилося, майже впритул наблизився Новий рік.

Не залишалося нічого іншого, як запросити Валю-Варю до своєї оселі, до скромного холостяцького столу. Не міг же він залишити напризволяще бідолашну дівчину в такій ситуації. Вмовив її, переконав, що не варто у цей час вирушати на вокзал.

Коли нашвидкуруч готували вечерю, Максим помітив, що нова знайома дуже симпатична, і до того ж вправна господиня.

Під бій курантів, коли кожен мав загадати бажання, хлопець раптом згадав про різдвяник, який всі останні дні знаходився у спальні на нічному столику. «Якщо розцвів, то ця дівчина буде завжди зі мною», – майнула думка. Годинник пробив дванадцятий раз.

– Ой, як же оригінально, а я думала, що в тебе ялинки немає, – сплеснула руками Валя, коли він за хвилину вніс до зали вазон з чудовими рожевими квітами, схожими на зірчасті бокальчики.

Людмила РУДКОВСЬКА, видання ye.ua

Шукайте деталі в групі Facebook


Джерело -