Понад 1,1 мільйона жінок в Україні щороку стають жертвами фізичного чи сексуального насильства у сім’ї, такими є дані UNFPA.
У відповідь на цю статистику держава ухвалює нові закони та запроваджує суворіші покарання для агресора.
Однак є те, що може робити кожен із нас – говорити про домашнє насильство у своїй сім’ї, з партнером і дітьми.
Говорячи про це, ми вже діємо проти насильства. І є як мінімум п’ять причин, чому це критично важливо робити.
Фізичне насильство у стосунках не виникає на рівному місці.
Воно нарощується поступово, як снігова куля.
Спочатку з’являється емоційне насильство, що проявляється в ігноруванні, демонстративно холодному ставленні до партнера чи дитини.
Потім виникає психологічне насильство: знецінення, приниження, образи, обмеження свободи.
І вже після цього може проявлятися фізичне насильство.
Якщо партнер починає розповідати, як вам поводитися, що одягати, порівнює вас з іншими – це перші дзвіночки.
Приховане послання таких дій: “Я не впевнений(-а)у собі”, “Мені страшно тебе втратити”, “Я хочу відчувати владу, самостверджуватися через агресію над тобою”.
Головною помилкою у цьому випадку буде мовчати і не реагувати, намагаючись не провокувати агресора.
Не отримуючи реакції, насильник ще більше включається.
Буває і так, що партнер просто не усвідомлює, що своїми словами чи діями завдає вам болю або дискомфорту.
Тому ви маєте сказати про свої відчуття і так зупинити ріст “снігової кулі” агресії.
Коли ми купуємо якийсь товар, до нього, як правило, є інструкція.
У ній написано, що може його пошкодити, а що вивести з ладу.
Це стосується і людини: певні слова чи дії можуть травмувати нас чи виводити з ладу.
Крім того, коли ми приходимо у стосунки зі своїм партнером, кожен приносить свої переконання, звички та очікування.
Якщо ми не розповідаємо про них партнеру, це однозначно колись призведе до конфліктів та агресії.
Тому потрібно говорити з партнером про те, що вас може травмувати, що вам не подобається в певних ситуаціях, на які слова ви реагуєте з болем.
Зріле спілкування відбувається тоді, коли ми починаємо говорити про себе й даємо інструкцію іншім, як із нами поводитись.
При цьому говорити важливо не тоді, коли ви вже сваритеся, а тоді, коли все добре.
В Україні ухвалили новий закон “Про запобігання та протидію домашньому насильству”, запроваджують покарання для агресорів та нові заходи підтримки і захисту для жертв. Однак тільки цього не достатньо.
Засновники травмотерапії говорять, що всередині агресора завжди є травмована жертва.
І якщо ми не розірвемо цикл агресії, то ніколи не вирішимо проблему.
Нейробіологічне дослідження показало, що людина в будь-якому разі реагує на насильство щодо неї, навіть коли хоче здаватися байдужою.
Наш мозок завжди негативно реагує, коли нас зневажають, переживаючи коктейль з різних емоцій: страху, злості, смутку.
Ці накопичені емоції не тільки руйнують людину зсередини, але й можуть виливатися в образи й маніпуляції у відповідь.
Тоді жертва й агресор міняються місцями, а цикл насильства продовжується.
Тому, говорячи щиро про свої почуття, ми не тільки зупиняємо насильство в конкретний момент, але й розриваємо його цикл.
При цьому робити кроки до вільного від агресії майбутнього повинна сама жертва насильства, а не сторонні помічники.
Коли ми підтримуємо жертовність, робимо постраждалій від насильства людині ведмежу послугу замість реальної допомоги.
Так само, як дорослому партнеру, дітям можна і треба пояснювати свої емоції.
Замість “Як тобі не соромно?” можна сказати: “Я тебе люблю. Але те, що ти зараз робиш, мене злить”.
Замість того, щоб кинути дитині: “Відчепися!”, можна сказати: “Я зараз втомлена(-ий), і мені потрібно відпочити. Давай пограємось пізніше”.
Тоді дитина бачить, що батьки – живі люди, і вчиться висловлювати свої емоції так само, як вони.
Жінка, яка у постійному тісному контакті з дитиною, перебуває весь час у стані віддачі.
Тому постійно втомлена, тривожна, частково сама травмована.
Це не може не відображатися на дитині. І в усіх батьків трапляються ситуації, коли вони не змогли стриматись і накричали чи образили дитину.
В такому разі не треба боятись вибачитись і пояснити дитині, що сталось.
Це не слабкість – дитина оцінить вашу довіру й повагу до неї.
А ще побачить модель того, як можна визнавати і виправляти свої помилки.
У нашій психіці ще живуть моделі поведінки наших бабусь і дідусів, яким доводилося виживати у суворому світі.
Ми несвідомо переймаємо їх спотворені уявлення про те, що ми є значущими, коли жертвуємо собою.
Тоді як здорові відносини – це рівність та взаємоповага партнерів.
За дослідженнями, Україна є носієм найсильнішої моделі виживання.
Ми прожили багато історичних процесів, в яких змогли вижити, у нас є велике серце, і ми вміємо справлятися з болем.
Але є й великий мінус звички до жертовності, болю, переживань: інколи ми не бачимо, що може бути по-іншому.
Сьогодні вже не потрібно виживати. Ми можемо любити та спілкуватись, як зрілі люди.
Якщо будемо визнавати ситуацію та змінюватися, то в майбутньому у хлопців та дівчат, які зараз ростуть в сім’ях агресорів, є шанс не потрапити у коло насильства.
Зміни повинні відбутися не тільки в державі, а перш за все – в суспільстві, в нашій ментальності.
При спілкуванні з жертвами насилля часто виявляється, що біль для них – норма, бути жертвою – норма. Вони не знають, що буває по-іншому.
Промовляння всього, що нас турбує, вчить нас взаємодіяти з іншими.
Озвучуючи те, про що прийнято мовчати, ми перестаємо цього соромитися і приховувати, даємо приклад іншим і виховуємо так наших дітей.
А вони у свою чергу будуть виховувати так своїх дітей.
Оксана Королович, психолог, експерт кампанії ЮНІСЕФ та UNFPA”Говори проти насильства”
Шукайте деталі в групі Facebook