У західному індійському штаті Гоа є селище, яке можна побачити лише протягом одного місяць на рік – на інші 11 місяців воно зникає під водою. Та коли вода відступає, його колишні мешканці, які тепер живуть в інших місцях, збираються разом, щоб відвідати свою малу батьківщину.
У селищі-примарі побувала журналістка Супрія Вохра.
Колись квітуче селище Курді було розташоване між двома пагорбами у Західних Гатах. Через нього протікала річка Салаулім – притока однієї з головних річок у Гоа.
Проте у 1986 році селище фактично перестало існувати. Тоді побудували першу у штаті греблю, внаслідок чого селище повністю опинилось під водою.
Однак щороку в травні вода відступає – щоб показати те, що залишилось від Курді.
Потріскана земля, пеньки дерев, залишки будинків і релігійних споруд, рештки розбитих побутових предметів, зруйновані канали і кілометри безплідної землі, які подекуди перетинають водойми.
Земля у селищі була родючою, і більша частина з його 3000 мешканців працювала на ній – вони обробляли рисові поля в оточенні кокосових пальм, кешью, мангових і джекфрутових дерев.
Індуїсти, мусульмани і християни жили разом. У Курді був головний храм, кілька невеликих храмів, каплиця і мусульманська святиня. Воно також було батьківщиною відомого класичного співака Могубая Курдикара.
Але усе різко змінилося після того, як Гоа звільнили від португальців у 1961 році.
Перший головний міністр, Даянан Бандокар, відвідав село з новинами про будівництво першої у штаті греблі. Він зібрав усіх жителів і сказав, що це принесе користь усьому південному Гоа.
“Він сказав, що наше село потоне, але це буде жертва заради вищого блага”, – каже 75-річний Гаянан Курдикар, який зберіг яскраві спогади про зустріч.
Пан Курдикар та інші мешканці, загалом понад 600 сімей, були змушені переселитися до сусідніх сіл, але отримали землю та компенсацію.
Проєкт був амбітним. Він отримав назву “Іригаційний проєкт Салаулім” – за назвою річки, на якій його будували. Він мав забезпечити питною водою, а також водою для зрошення та промислових потреб більшу частину південного Гоа – близько 400 млн літрів води на день.
“Коли ми приїхали до нового села, ми не мали абсолютно нічого”, – згадує Інасіо Родрігес. Його родина була серед перших кількох сімей, які переїхали у 1982 році. Їм довелося жити у тимчасових будинках, поки вони не змогли побудувати власні будинки з нуля. Деяким на це знадобилось майже п’ять років.
Коли сім’я Гуручарана Курдикара переїхала у нове село в 1986 році, йому було 10 років.
“Я трохи пам’ятаю, як мої батьки похапцем складали речі у пікап. Мене разом із братом і бабусею також посадили у кузов.
Його мати, Мамта Курдикар, пам’ятає цей день більш чітко. “Я думаю, що ми були серед останніх кількох родин, що залишилися. Вночі йшов сильний дощ, і вода з полів почала заливати наш будинок. Ми повинні були негайно виїхати. Я не змогла забрати навіть свій млин”, – згадує жінка.
Але вода з греблі ніколи не дійшла до сіл, куди переїхали колишні мешканці Курді.
“Водогін не дійшов до всіх сіл південного Гоа, як обіцяли, – каже Гаянан Курдикар. – Тож ми не отримуємо питну воду з греблі”.
У Ваддемі, де зараз живе пан Курдикар, є дві великі свердловини. Але в квітні-травні свердловини починають пересихати. І тоді питну воду вони отримують з урядових цистерн.
Коли вода в травні відступає, колишні мешканці Курді відвідують свою втрачену батьківщину.
Християнська та індуїстська громади протягом цього місяця влаштовують свої свята.
“Сьогодні нам дуже легко зібрати свої речі і переїхати”, – каже Веніша Фернандес, соціолог з Гоа.
“Але ідентичність мешканців Курді була похідною від їхньої землі. Вони були тісно і безпосередньо з нею пов’язані. Мабуть, тому вони так про неї пам’ятають і продовжують повертатися до неї”, – додає вона.
Супрія Вохра – незалежна журналістка, що мешкає у Гоа.