Василь з дитинства погано бачив. Це ще змалку помітили батьки, коли водили перед його очима іграшками. Лише на яскраві зайчики та машинки у хлопчика горіли очі. Та його вчили не скніти, не жалітися і не журитися.
***
Виріс Василь мужнім, працьовитим, впевненим у собі. Хоч як не важко було, закінчив школу, політехнічний інститут. І отримав направлення на місцевий завод інженером. Там зійшовся з юною бухгалтеркою. Отримав двокімнатну квартиру. Їм би жити і тішитися, та все більше хвороба стала давати про себе знати. Не допомагало лікування. Зір став падати, очі їв цукровий діабет. А молоденька дружина не підтримувала чоловіка. Може, й кохання ніякого не було?
– Я не наймичка тобі! – не стримуючись, кричала, коли просив щось подати чи розливав на столі борщ. – Я сама маю і цвяха прибити, і крана прикрутити. В інших чоловіки у хаті, а в мене каліка. Скажи, нащо ти мені потрібен?! Ще хоч би дітки були, а так…
Після цих цинічних слів стерпіти не міг. Серце вило від образи і душевного болю. Не вірив, що жінка, яку любив понад усе, думає так про нього. Ось справжнє нутро!
Їх швидко розлучили. Василь став замкнутим, ні з ким не хотів спілкуватися. Зранку – на роботу, ввечері – додому. По дорозі зайде в магазин, купить кефір та булочку. Біля під’їзду кине «Добридень!» бабусям на лавочці. Ото й усе його життя…
– Василю, присядь-но, – якось погукала старша жіночка. – Не вік тобі в холостяках ходити.
Хотів було гаркнути образливе «Яке ваше діло», та сусідка по-материнськи затримала його руку.
– Не сердься, сину, ти ще молодий. Маю племінницю. Вона як мене провідує, то поглядає на тебе. Ти ж такий гарний, ставний чоловік, а без жінки. Зійтися вам треба.
– Подумаю, – кинув примирливо.
Але Василю не довго довелося думати. Уже наступного дня до нього прийшла сусідчина племінниця Леся. Зготувала їсти, прибрала, побілила – всюди відчувалася жіноча рука. А згодом розтопила і його кам’яне серце. Василь тішився щастям. Нарешті знайшлася жінка, яка полюбила його таким, як він є. Гарним, статним, але хворим.
– Нічого, Васильку, все у нас буде добре, – повторювала Леся.
Минуло кілька років щастя і радості. І сталася біда. Василя розбив інсульт. Тільки оклигав з допомогою коханої Лесі, як від цукрового діабету загноїлася нога. Мусили її відрізати.
Усі дні і ночі сиділа жінка біля Василя. Доглядала, годувала з ложечки, змушувала жити, коли він безутішно дивився за вікно, де буяла весна.
***
А наступного дня, як Василя забрали додому, Леся зранку пішла в магазин і… не повернулася. На столі лишила тільки записку. «Прости. Жити так більше не можу. Я ще молода». Що пережив Василь у ті дні, лише Богу відомо. Вішався, ковтав жменями таблетки, напивався. Якби не сестри, хто зна, що було б… Вони його рятували від бажання померти. Не міг повірити, що мила, добра, ніжна Леся його покинула.
І через місяць вона… вернулася. Відчинила своїм ключем двері, поставила у кухні на стіл продукти. Коли побачив її, аж захитав головою, думав, що привиділося.
– Привіт! Як ти? – радісно запитала, ніби й не було між ними того страшного місяця.
Він не розсердився. Не кинув у неї чашкою, як ще день тому уявляв. А усміхнувся і прошепотів:
– Тебе чекав.
Присіла біля нього на край ліжка, обняла, поцілувала. І, не дивлячись в очі, мовила на вухо: «Прости». А вголос сказала:
– Дивися, що я тобі привезла! – І з коридору вивезла у кімнату інвалідний візок. – Тепер будемо на прогулянки ходити!
***
Їхній рай тривав ще п’ять років. Так, як дмухала на Василя Леся, мабуть, не відчував такої ласки жоден здоровий чоловік. І Василь намагався допомагати по дому. Хоч картоплі почистить чи попрасує сорочки. На вулиці сусіди вже звикли бачити, як поперед себе суне візка ще не стара жінка, поправляє шапку на чоловікові, вкутує його у покривало, щоб не змерз. Вони гуляли у парку, по проспекту, розмовляли, сміялися. І разом, ніби малі діти, відкушували по черзі одне морозиво…
Раптом одного дня Лесі подзвонили: мама в селі померла.
– Мушу, дорогенький, поїхати на кілька днів, – гладила його, а він все не відпускав її рук. – Потерпи, за тобою сестри наглянуть.
– Не йди, не йди… – плакав, як мала дитина.
Тільки за жінкою клацнув замок, як Василь відвернувся до стіни і гірко заридав. Був упевнений, що Леся знову його покинула і вже ніколи не повернеться. Усе згадував, як тоді, п’ять років тому, важко пережив біль втрати.
– Буде біда. Вона мене покинула, покинула… – зі сльозами повторював.
А через годину… Леся прийшла назад додому. Запізнилася на останній автобус, що йшов до її села у поліську глибинку. Зайшла у квартиру і поставила в куточок вінок, що приготувала для матері. Василь неймовірно зрадів. Тільки хотів під’їхати візком до Лесі, як раптом похоронний вінок скособочився і впав, ніби невидима рука його зрушила з місця.
– Ти нащо в хату вінок приперла? Буде біда! – накинулися Василеві сестри.
Втомлена, розбита несподіваною маминою смертю, не мала сил з ними сперечатися. Присіла на диван, заплющивши очі, а Василь цілував її руки, коси і все повторював: «Хоч цю ніч побудеш зі мною…» Вкрив Лесю покривалом, притулився й собі біля неї.
А вранці чоловік вже не встав. Його розбив інсульт. Тож ховали Василя разом з Лесиною матір’ю.
Шукайте деталі в групі Facebook